Я попросила свекруху не курити поруч із дитиною, але реакція чоловіка показала, що в цьому домі мені більше не можна мовчати

— Його вибір? — Кирило різко ступив уперед. — Це ти все влаштувала. Від самого початку хотіла розлучення й майна.

— Заспокойся, синочку, — Валентина Павлівна поклала руку йому на плече. — Не марнуй сили. Вона все одно нічого не отримає.

Марина відчула, як страх піднімається до горла.

— Що ви задумали?

Свекруха підійшла до серванта, де раніше стояли весільні фотографії, і дістала маленьку скриньку.

— Упізнаєш?

Усередині на оксамитовій підкладці лежали прикраси: каблучки, сережки, тонкий ланцюжок.

— Це мої речі, — здивувалася Марина. — Я думала, вони зникли під час переїзду.

— Не зникли, — усміхнулася Валентина Павлівна. — Чекали свого часу.

Вона різко розчинила вікно і, перш ніж хтось устиг зрозуміти, що відбувається, закричала:

— Допоможіть! Грабують!

Скринька полетіла вниз. З вулиці долинув дзвін розбитого скла.

— Що ви робите? — видихнула Марина.

— Мамо! — Кирило кинувся до вікна, але було пізно.

Вхідні двері розчинилися. На порозі з’явилися двоє працівників поліції. За їхніми спинами стояв Борис Андрійович із кам’яним обличчям.

— Тут викликали поліцію? — спитав один із них.

— Так! — тут же заголосила Валентина Павлівна, вказуючи на Марину. — Вона вдерлася, погрожувала мені, вкрала мої прикраси, а потім викинула їх у вікно, щоб приховати!

Поліцейські подивилися на Марину. Вона стояла бліда, не в змозі відразу вимовити ні слова. Ситуація була настільки абсурдною, що нагадувала поганий сон.

— Пройдімо з нами, — сказав другий працівник.

— Зачекайте, — втрутився Борис Андрійович. — Це помилка. Це моя донька. І тут відбувається інший злочин.

— Та хто він такий? — скрикнула Валентина Павлівна. — Він її батько, він її прикриває!

Борис Андрійович спокійно дістав телефон.

— Я колишній працівник слідства. Звик записувати важливі розмови. Особливо коли приходжу на зустріч із людьми, яким не довіряю.

Він натиснув кнопку.

Кімнату наповнив голос Валентини Павлівни:

«Ну що, задоволена? Розвалила сім’ю… Думала, ми просто так віддамо тобі квартиру?»

Запис тривав. Було чути її крик: «Допоможіть! Грабують!» Потім звук відчиненого вікна.

Обличчя свекрухи змінювалося на очах. Із нього йшли барва, впевненість, злість. Лишався тільки страх.

Кирило опустився на диван і схопився за голову.

Поліцейські перезирнулися.

— Отже, так, — сказав старший, повертаючись до Валентини Павлівни. — Тепер пояснюватися доведеться вам.

Але головний удар був попереду.

Марина, яка досі мовчала, ступила вперед і подивилася на Кирила.

— А тепер найцікавіше. Пам’ятаєш, ти кричав на мене: «Закрий рота. Хто ти така, щоб моїй матері вказувати?»

Він підвів на неї зацькований погляд.

— Так от. Я Марина Дорохова. Жінка, яку ти зрадив. Мати твого сина. І людина, яку ви обоє намагалися обдурити.

Вона дістала з сумки складений аркуш.

— Алла Сергіївна перевірила документи перед підписанням. І з’ясувала, що квартиру було подаровано тобі задовго до шлюбу. За законом вона не ділиться. Отже, ти не міг «віддати» мені її як спільне майно. Ти пропонував мені відмовитися від заяви в обмін на те, що й так мені не належало.

У кімнаті стало так тихо, що було чути дихання Валентини Павлівни.

Кирило взяв аркуш тремтячими пальцями. Це був офіційний витяг із реєстру нерухомості. У ньому чорним по білому значилося: власником житла Кирило став задовго до шлюбу.

— Звідки ти дізналася? — прошепотів він…