Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Ближче до вечора подзвонила Алла Скорик. Її голос звучав уже не нахабно, а сухо й нерівно.

— Це я.

— Навіщо дзвоните?

— Можна приїхати?

— Для чого?

— Руслан приходив. Просив підтвердити, що був зі мною в день вашої історії. Сказав, якщо я люблю, маю допомогти. Я не підтвердила. Він ударив по стіні біля моєї голови, а потім сказав, що без нього я знову продаватиму меблі до старості.

— Запис є?

— Частина. Я ввімкнула не одразу, коли злякалася.

За годину Алла сиділа у вітальні Наталії без макіяжу, і від цього виглядала не слабшою, а молодшою й злішою. Телефон вона тримала на колінах.

— Я не прийшла просити пробачення, — сказала вона. — Не вмію й не буду вдавати. Я знала, що він одружений. Думала, відведу. Думала, ви хвора, зручна, слабка. Він так розповідав.

— Дякую за чесність.

— Не дякуйте. Я вчинила гидко. Але вбивати вас не збиралася.

Вона відкрила переписку. Руслан писав: «Скоро все вирішиться не через суд. Потерпи». Нижче: «Мама знає, як зробити без бруду». Ще нижче: «Головне, щоб Наталія не почала бігати по лікарях раніше часу».

Наталія зробила копії.

— Чому ви не подзвонили йому після мого візиту?

Алла подивилася на свій новий диван — ще вранці він здавався подарунком, а тепер ставав доказом.

— Бо побачила вас. Зрозуміла, що він обіцяв мені не нове життя, а місце мертвої жінки. На такому дивані не заснеш.

Наталія майже всміхнулася, та усмішка не вийшла.

— Ви офіційно передасте ці повідомлення слідству?

— Так. Через свого адвоката. Я не хочу стати наступною дурепою в його списку.

Після відходу Алли квартира здавалася іншою. У ній уже побували страх, дитячий плач, чужа заздрість і чужа брехня. Та тепер правду чули не лише стіни.

Руслан повернувся пізно. Цього разу подзвонив заздалегідь.

— Я біля дверей. Можна?

Наталія відчинила на ланцюжок. У руках у нього був великий фірмовий пакет із магазину медичних товарів. Обличчя — м’яке, винне, ніби він репетирував його перед дзеркалом.

— Я розумію, що все зіпсував, — сказав він. — Не прошу одразу пробачити. Хочу почати з малого.

— Що це?

— Подушка. Ортопедична. Лікар сказав, тобі потрібна інша підтримка для шиї. Стара спальня стала для нас важким місцем. Давай хоча б сон повернемо.

Він простягнув пакет. Наталія не взяла. Крізь заводську упаковку пробивався ледь помітний запах — може, звичайний для нової речі, але після вчорашнього вона вже не могла довіряти жодній дрібниці.

Руслан дивився на неї надто уважно.

— Візьми, Наташо. Я сам вибрав. Для тебе.

Вона підвела очі й раптом зрозуміла: він не розкаявся, не злякався і не зупинився. Він приніс другу подушку.

— Що сталося? — спитав Руслан. — Ти дивишся так, ніби я прийшов зі зброєю.

— Подушка пахне.

— Нові речі завжди пахнуть.

— Після вчорашнього Лада веліла перевіряти все, що стосується постелі. Ти забув, що в мене алергія?

Він усміхнувся, але напруга лишилася в вилицях.

— Тепер лікар вирішує, на чому тобі спати?

— Поки що вона єдина дбає про моє здоров’я.

Руслан притис пакет до грудей.

— Наташо, я прийшов миритися.

— З подушкою?

— З бажанням допомогти.

— Залиш біля дверей. Перевірю.

Кілька секунд він дивився на ланцюжок.

— Ти навіть чоловіка не впустиш?

— Сьогодні ні.

— Через Аллу?

— Через тебе.

На сходах клацнув замок Кирі Захарівни. Сусідка не вийшла, лише дала зрозуміти, що чує.

— Добре, — сказав Руслан тихо. — Залишу. Тільки не викидай. Вона дорога. Я вибирав сам.

— Я знаю.

Пакет ліг на килимок. Руслан постояв іще трохи, чекаючи, що вона передумає, потім кроки спустилися вниз. Наталія зачинила двері й прихилилася до стіни. Перший раз іще можна було пояснювати відчаєм, тиском матері, божевіллям. Другий «подарунок» не лишав місця милосердю…