Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

«Це не означає, що не треба туди йти», — відповів я. Він усміхнувся. «Ось за це тебе й уб’ють першим». Наступного дня Сергій Павлович зібрав нас трьох.

Мене, Діму й ще одного водія, якого я раніше бачив здалеку. «Сьогодні особливий рейс, — сказав він. — Маршрут довгий. Частина дороги сірою зоною, частина — через кілька серйозних постів. Вантаж як завжди, плюс…» Він подивився в папери. «Плюс особлива партія». Словосполучення «особлива партія» прозвучало тривожно.

«Пункти вивантаження вам дасть Михайло по ходу шляху. Документи в порядку. Машини перевірені».

Він затримав погляд на мені. «Артеме, на тебе цього разу особлива надія. Ти вже знаєш дорогу. Не перший день». Я кивнув. «І ще», — додав він.

«На трасі можуть бути перевірки не наших. Якщо хтось буде надто наполегливо просити відчинити кузов, у кожного з вас є окремий конверт з інструкціями. Відкриєте тільки в крайньому разі. Зрозуміли?» Ми кивнули. Нам видали конверти, і я прибрав свій у бардачок. Пізніше він шарудів там на кожному повороті, як маленька бомба.

І відкрити страшно, і не відкрити теж. Денис чекав від мене маршрут, імена, усе, що можна. «Особливий рейс» обіцяв дати саме це.

Схема була проста. Я веду, паралельно в голові відзначаю все: пости, повороти, прикмети. Після повернення — нова зустріч, нові записи, новий крок до того, щоб схема перестала бути між рядків.

Але всередині не відпускало відчуття, що це може бути останній рейс. Не тому, що маршрут складний. А тому, що надто багато збігів.

А в мене були тільки кермо, пара пристроїв для запису й дуже мало часу. Виїзд призначили на пізній вечір. Три рефрижератори вишикувалися на майданчику, як білі трунні коробки.

Михайло ходив уздовж, перевіряв табло, торкався рукою гуми, поглядав на небо. «Погода так собі, — пробурмотів він, — але нам не звикати. Головне, щоб небо не заговорило гучніше за трасу».

Сергій Павлович підійшов до нас трьох. «Ще раз, — сказав він, — колона йде так. Першим — Ігор, досвідчений, знає пости. Другим — Артем, замикає Діма. Дистанцію тримайте, але не губіть одне одного з поля зору. Будь-які позапланові зупинки — тільки за моєю або Михайловою командою».

Він подивився на мене довше, ніж на інших. «Артеме, якщо щось піде не так, — сказав він, — дивися на Ігоря. Він знає, як виходити з неприємностей».

Я кивнув, хоча всередині все стиснулося. Завантаження тривало довше, ніж зазвичай. Мішки з тілами заганяли в кузов мовчки, швидко.

Але в якийсь момент привезли ще й довгі вузькі ящики, запаковані в сіру плівку. Маркування на них було дивне: не стандартні військові позначення, а якісь коди, які мені нічого не говорили. «Це і є особлива партія?» — спитав я в Михайла.

«Ага, — коротко відповів він. — Те, за що з нас спитають насамперед, якщо що». Він понизив голос.

«І те, що дуже хочуть отримати ті, хто по інший бік». «Зброя?» «Гірше, — сказав Михайло. — Чутливе обладнання».

«Таке, яке може сильно змінити чиїсь плани». Він махнув рукою. «Усе, відійди».

«Тут обв’язка особлива. Нічого не чіпай, я сам подивлюся». Мені не потрібні були додаткові подробиці.

Журналіст, записи, стеження, особлива партія, особливий рейс. Я сів у кабіну, увімкнув камеру, перевірив диктофон, подивився в бокове дзеркало на білу стіну кузова. «Якщо це кінець, — сказав собі, — нехай бодай не дарма».

Я завів двигун. Рефрижератор ожив, холод потік по стінках. Попереду дорога, пости, люди в темних куртках, особлива партія і ті, хто звик вирішувати, кому жити.

Ставалo ясно: цей рейс не тільки про мертвих і живих, а й про те, що може змінити становище на окремих ділянках фронту. Колона виїхала за місто, набрала швидкість. Спочатку все було як завжди.

Темна траса, рідкісні фари назустріч, блокпости, які нас упізнавали й пропускали за документами про перевезення загиблих. Але до середини шляху почали відбуватися дрібні дивини. На одному посту нас затримали довше, ніж зазвичай.

Старший довго говорив по рації з кимось невидимим, називав номери наших машин. «Перевірка, — кинув Ігор по загальному зв’язку. — Спокійно».

Нас усе одно пропустили. Але осад лишився. Трохи далі дорогою я помітив у дзеркалі легківку без номерів, яка трималася на однаковій відстані від машини Діми.

Потім вона зникла. Потім з’явилася знову. «Бачиш? — пошепки сказав я сам собі. — Це вже не просто траса». На рівній ділянці, де дорога йшла майже прямо, я не витримав. Відкрив бардачок, дістав той самий конверт, про який говорив Сергій Павлович.

Ззовні нічого. Ні напису, ні печатки. Усередині один тонкий аркуш, складений удвоє.

«Якщо машину спробують примусово зупинити й відкрити люди, які не пред’являють документів військового командування, ти зобов’язаний негайно повідомити по закритому каналу, частота вказана нижче. У разі загрози розкриття кузова виконати маневр відходу будь-якою ціною. За неможливості відходу й високого ризику захоплення вантажу забезпечити його знищення згідно з інструкцією. Див. додаток».

Нижче — короткі пункти. «Додаток. А. У кожній машині встановлено блок форсованого охолодження. Після його активації температура в кузові швидко опускається до гранично низьких значень. Б. Для чутливого обладнання це означає вихід з ладу. Доступ до перемикача — під панеллю ліворуч від керма».

Я машинально торкнувся пластику під кермом. Знищення вантажу означало одне. Якщо щось піде не за планом, від мене чекають, що я виведу з ладу обладнання й приречу живих, які можуть бути позаду, на переохолодження і смерть…