Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

Я склав аркуш, прибрав назад. Тепер у моїх руках була не тільки зброя проти них — записи, — а й їхня зброя проти тих, хто там. За кілька годин траса пішла в ліс.

Дерева по краях були як чорні стіни. Фари вихоплювали тільки сіру пляму попереду. Раптом в ефірі клацнуло.

«Стоп, колона!» Голос Ігоря звучав напружено. «Попереду пост, якого не було в плані». За кілька секунд в ефір вийшов Михайло. «Ігорю, що бачиш?»

«Два броньовики, три джипи. Жодних розпізнавальних знаків. Форма змішана. Не наші». Серце в мене впало. «Артем, Діма, увага!» — сказав Михайло.

«Зараз вирішуватимемо». Ми скинули швидкість. Попереду вже було видно силуети машин.

Світло фар різало очі. «Документи готуємо, — наказав Михайло. — Раптом просто новий пост». Але з того, як люди рухалися біля дороги, було ясно: це не звичайна перевірка. Вони виставили шиповану стрічку впоперек траси. Ліворуч і праворуч — двоє з автоматами.

Ще один став у центрі й підняв руку. «Стоп!» — наказав Ігор.

«Зупиняємося!» Ми зупинилися майже синхронно, тримаючи дистанцію. Ігор вийшов першим. Через лобове скло я бачив, як він іде до людини в центрі.

Той був у чорній куртці, з капюшоном, обличчя як слід не розгледіти. Вони про щось говорили. Потім чоловік у чорному кивнув на нашу колону, явно вимагаючи відчинити кузови.

Ігор розвів руками, показуючи на документи. Той відмахнувся. В ефір вийшов Михайло.

«Артеме, Дімо! — сказав він. — Жорсткий варіант. Вони не наші. У мене по своїх каналах немає даних про пост. Варіантів два. Або віддаємо все, і потім нас шукають уже свої. Або…» Він не договорив. Але далі можна було не пояснювати. «Або ми не даємо їм нічого», — тихо сказав Діма в загальний канал.

«Взагалі нічого». Ігор тим часом повернувся до своєї машини, сів у кабіну. За кілька секунд наш загальний канал наповнився його голосом, тепер уже без масок.

«Хлопці, це засідка. Документів не показують. На нашу печатку їм начхати. Вимагають відкрити. У нас три хвилини. Максимум п’ять. Потім почнуть тиснути». Тиша повисла, як зашморг. «Михайле, — сказав Ігор, — вирішуй зараз. І рішення буде не тільки моїм».

Я дивився в бокове дзеркало на білу стіну кузова. Там були тіла, особлива партія і, можливо, хтось живий. Ніхто не казав, що сьогодні їх немає.

Переді мною були дві дороги. Обидві в нікуди. Якщо відкрити, вантаж піде до тих, хто явно не просто випадкові люди.

Можливо, противники. Можливо, ті самі, але з іншого угруповання. Якщо не відкрити, нас можуть розстріляти на місці.

Або ж доведеться активувати блок форсованого охолодження, прирікаючи живих позаду на переохолодження. І десь осторонь, далеко, був Денис, якому потрібні були докази того, що схеми існують, але не ціною того, щоб ось так на трасі перетворити кузов на крижану братську могилу. «Час», — сказав Ігор…