Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

До розмови в машині ми більше не поверталися, але я не забула про повідомлення. Воно не могло з’явитися просто так. Та жінка знала про мою вагітність і написала саме те, чого я боялася найбільше. Отже, вона була не випадковою знайомою.

Я думала, звідки вона могла дізнатися про моє минуле. Після весілля про діагнози знали тільки найближчі: батьки, тітка Ганна, невістка. Я нікому не розповідала. Отже, розповів Олег. І якщо він обговорював із якоюсь жінкою те, що я не можу мати дітей, то наскільки близька вона була до нього?

Ці думки знову позбавляли мене апетиту. Я казала собі: припини. Зараз важливіші діти. Спершу народи їх здоровими, а все інше переживеш потім. Я змушувала себе їсти. Мене нудило — я знову їла маленькими шматочками. Олег найняв помічницю по дому, тітку Марфу, жінку років п’ятдесяти з м’яким голосом і золотими руками. Вона готувала так, що навіть мій примхливий шлунок іноді здавався.

— З двійнею так часто буває, — казала вона. — Шлунку місця мало. Їжте потроху, але частіше.

Я слухняно кивала.

На сьомому місяці ходити стало важко. Живіт здавався величезним, ноги набрякали, уночі я не могла перевернутися без допомоги. Олег прокидався від найменшого мого руху, подавав капці, підтримував під лікоть, вів до ванної так обережно, ніби я була тонким склом.

Іноді, дивлячись на його метушню, я відчувала, як серце м’якшає. Він дбав. Він боявся за мене. Він справді чекав дітей. Може, думала я, не все можна виміряти одним неправильним словом. Може, людина буває слабкою, боягузливою, заплутаною — і все одно здатною любити.

Та повідомлення лишалося в мені скалкою.

Якось я розплакалася через якусь дрібницю в телевізорі. Олег сів поруч.

— Що сталося?

— Нічого. Вагітність.

— Не бреши. Ти знову думаєш про ту розмову?

Я відвернулася.

— Хто була та жінка?

Він замовк. Довго дивився в підлогу, потім видихнув.

— Колишня партнерка по справі. Розлучена. Молодша за мене на кілька років. Колись у нас… був короткий роман. Потім вона поїхала в інше місто, але інколи писала.

— Вона знала, що я вагітна?

— Я сам випадково сказав по телефону. Вона й написала цю гидоту. Я не відповів.

— Ви спілкуєтеся зараз?

— Ні.

— Поклянися.

Він підняв руку, надто урочисто, майже грубо.

— Клянуся, що більше з нею не спілкуюся. Якщо брешу, хай біда наздожене мене на порозі власного дому.

Клятва прозвучала моторошно. Я довго дивилася йому в очі. Він не відвів погляду.

— Добре, — сказала я. — Цього разу вірю.

Ми обоє почули в цих словах головне: цього разу. Не назавжди. Не безумовно. Лише зараз, доки ще є що рятувати…