Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

Термін наближався. Я почала готувати речі до пологового й для дому: пелюшки, крихітні сорочечки, пляшечки, підгузки, м’які рушники. Купувала зайве, розуміла це, але не могла зупинитися. Після стількох років, коли мені заборонено було навіть мріяти про дитину, кожна маленька річ здавалася доказом: усе справжнє.

Тітка Марфа сміялася:

— Ви половину не встигнете використати.

— Їх же двоє, — відповідала я. — Значить, знадобиться вдвічі.

Олег теж метушився. Як би пізно не повертався, сідав вечеряти поруч зі мною, питав, що болить, чи не паморочиться голова. Приносив фрукти, сир, якісь дозволені лікарем добавки. Якось приніс дві маленькі червоні курточки.

— У селі, в церкві, попросив благословити, — сказав він трохи ніяково. — Щоб малюки були здорові.

Я повісила курточки на дитячі плічка, і всередині стало тепліше. Може, це і є сімейне життя: не безхмарне щастя, а дивне поєднання болю, недовіри, турботи й надії.

За місяць до пологів Олег поїхав у справах на три дні. Тітка Марфа відпросилася з сімейної причини. Я лишилася сама. Увечері в двері постукали.

Я підійшла до вічка. На майданчику стояла незнайома жінка. Акуратно вдягнена, із зібраним волоссям, з обличчям, на якому не було ні розгубленості, ні ніяковості.

— Кого вам треба? — спитала я крізь двері.

— Олега Степановича.

— Його немає. Приходьте іншим разом.

— Ви його дружина?

— Так.

— Тоді відчиніть. Мені треба сказати вам кілька слів.

У мене неприємно стиснулося в грудях. Я вагалася, але все ж повернула замок.

Жінка зайшла без метушні. Зупинилася посеред вітальні й оглянула мене, затримавши погляд на животі.

— Ви знаєте, хто я?

— Ні.

— Я колишня дружина Олега Степановича.

Я не відразу знайшла, що сказати. Вона всміхнулася, помітивши моє заціпеніння.

— Не лякайтеся. Скандалити не збираюся. Просто хотіла подивитися, кого він обрав після мене.

— Навіщо?

— Чула, ви вагітні. Ще й двійня. Нелегко вам.

— Чого ви хочете?

Вона ковзнула поглядом по кімнаті.

— Попередити. Ця людина найбільше на світі хотіла дітей. Я теж була вагітна, але не змогла зберегти. Потім уже не виходило. І він мене фактично виставив.

— Це ваші з ним стосунки, — сказала я, відчуваючи, як діти всередині штовхнулися.

— Авжеж. Але ви зараз думаєте, що раз носите його дітей, то стали для нього недоторканною. Не поспішайте. Поки ви йому потрібні — ви коштовність. А коли все зміниться, він уміє залишати жінку ні з чим.

— До чого ви хилите?

— До того, щоб ви подбали про себе. Папери, які ви підписували перед весіллям, ви читали уважно?

У мене закрутилася голова. Перед весіллям Олег справді приносив шлюбний договір. Кілька сторінок, дрібний шрифт, юридичні формулювання. Я пробігла очима й підписала, бо він сказав: це стандартний захист майна, нічого особистого.

Жінка рушила до дверей.

— Я не з доброти прийшла, не обольщайтеся. Просто ви надто схожі на мене колишню. Я теж колись повірила, що поруч зі мною чесна людина.

Двері зачинилися. Я лишилася у вітальні сама, з важким животом, з крижаними руками й думкою, що в’їлася в голову: що саме я підписала…