Я випадково почула розмову нареченого з його матір’ю й зрозуміла, що після весілля вони вже ділять моє майно.

— Далі, — скомандувала Галина Петрівна, посуваючись ближче до столу. — Золоті сережки зі смарагдами. Вона їх по відеозв’язку показувала, вихвалялася. Казала, материні.

— Мамо, це вже занадто, — невпевнено заперечив Богдан. — Усе ж таки пам’ять.

— Пам’ять нехай у голові зберігає. — Губи Галини Петрівни стиснулися в тонку нитку. — А золото має лежати в правильних руках. У мене скоро ювілей, сусідки зберуться. Мені перед ними в скельцях сидіти? Скажеш, що відніс сережки знайомому ювелірові на чистку. Потім віддаси мені. Назавжди. А їй повідомиш, що загубилися.

Яна повільно вдихнула. Барон, що підійшов ззаду, потерся об її щиколотку й тихо цокнув — майже по-людськи, з таким презирством, ніби все зрозумів не гірше за господиню.

— І найголовніше… — Голос майбутньої свекрухи опустився до змовницького шепоту. — Квартира її бабки, та, що у великому місті. Що там зараз?

— Живе Лідія Степанівна. — Богдан знизав плечима. — Трикімнатна квартира в цегляному будинку. Хороша.

— Отож-бо. Стара, мабуть, уже ледве ходить. Скільки їй?

— За сімдесят.

— Значить, недовго лишилося. Після весілля треба переконати Яну відправити бабцю в будинок для літніх людей, а туди Оксану поселимо. Їй із двома дітьми в нашій дірі тісно. Якщо Яна впиратиметься, заселимо Оксану з дітьми просто до старої. Нехай бігають, кричать, усе перевертають. Бабця з незвички сама того… Нерви не залізні. Потім квартира Яні дістанеться, а Яну ти на той час уже міцно триматимеш.

Богдан вдоволено кивнув. У тьмяному світлі витяжки його обличчя здавалося чужим, а в очах світилася жадібність людини, яка вже подумки розставляла меблі в чужому домі.

Остання надія на те, що він лише розгубився під материнським натиском, зникла. Богдан не сперечався, не обурювався й не намагався зупинити розмову. Він старанно записував пункти, наче складав звичайний список покупок, а не план захоплення чужої власності.

Яна відступила від дверей. Скандал зараз означав би крики, звинувачення в підслуховуванні й обов’язкову виставу з хапанням за серце. Самотужки виставити за двері двох відгодованих стерв’ятників вона навряд чи змогла б. Тут потрібен був не галас, а точний хід.

Повернувшись до спальні, Яна прикрила двері й сіла на край ліжка. Телефон освітив її обличчя холодним прямокутником.

«Бабусю, не спиш?»

Відповідь прийшла за десять секунд: «Передивляюся записи своїх вистав. А ти чого не в обіймах свого красеня?»

Яна швидко набрала: «Красень на кухні зі своєю мамою ділить твою квартиру. Планують підселити до тебе його сестру з дітьми, мою машину віддати братові, а сережки забрати собі».

Пів хвилини екран мовчав. Потім з’явилося коротке повідомлення: «Буду за п’ятнадцять хвилин. Відчиняй». Пішов зворотний відлік п’ятнадцяти хвилин… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇