Я вже кинувся до жінки, яку вважав загиблою, але брат дружини зупинив мене однією фразою

Я цю фразу забув майже на шість років і згадав її в машині дорогою з курорту додому, і мені стало так, що я з’їхав на узбіччя. Про той місяць між похороном і дзвінком я скажу небагато, але скажу, бо без нього незрозуміло, в якому стані я сідав у машину. Похорон був двадцять четвертого січня, стояв мороз мінус двадцять шість, і це, як не дивно, єдине, що я про той день пам’ятаю в подробицях.

Мороз, пара з рота, і що в могильників були червоні руки. Людей прийшло багато, я не очікував. Чоловік шістдесят, зі школи прийшли всі, включно з директором і трьома прибиральницями.

Прийшли жінки з бібліотеки, яку скоротили чотири роки тому, вся колишня зміна, сім людей. І прийшли діти. Не діти зі школи, а ті, дорослі вже, які ходили до неї в бібліотеку у двотисячних.

Їх було чоловік десять, від двадцяти п’яти до сорока, і половину я не знав в обличчя. Одна жінка років тридцяти п’яти підійшла до мене на поминках і сказала: «Ви пробачте, я вас не знаю. Я до Ірини Сергіївни ходила з восьми років. Вона мені в тринадцять дала книжку, після якої я пішла в педагогічний». І заплакала. Таких за той день було четверо.

Галина Петрівна на похороні трималася. Стояла біля труни, не плакала, а коли закопували, відвернулася й дивилася вбік. Я потім відвіз її додому й просидів у неї пів години.

І вона мені на прощання сказала: «Альошо, ти тримайся». Дмитро всі три дні працював руками. Він привіз, відвіз, оплатив, розставив, домовився.

Він жодного разу не сів за стіл на поминках, увесь цей час щось робив. Носив стільці, відчиняв кватирку, проводжав людей. Я тоді вирішив, що він так дає раду горю.

Тепер я думаю, що він так давав раду тому, що стоїть біля труни сестри, якій сорок дев’ять років не сказав одну річ. І ось останнє про той день. На поминках він підійшов до мене в коридорі, і я бачив, що він хоче щось сказати.

Він відкрив рота й не сказав. Розвернувся й пішов виносити сміття. Я потім уже в лютому спитав його, що він тоді хотів сказати.

Він відповів: «Те саме, що сказав на курорті. Я просто не зміг там, при матері». Перший тиждень я працював, вийшов на третій день, бо вдома було неможливо.

Чоловіки на дільниці дивилися на мене й не знали, що казати. І правильно робили, бо казати нічого. Начальник цеху, Арсен Борисович, підійшов на другий день, поклав руку на плече й сказав: «Олексію, якщо треба, бери скільки треба».

І все. Оце «скільки треба» було найкращим, що мені сказали за той місяць. На другому тижні я почав розбирати її речі й зупинився на третій полиці.

Далі не зміг. Вони досі так і стоять. Три полиці розібрані, решта як була.

Даша приїхала на дев’ять днів, потім поїхала назад, бо робота, і телефонувала щовечора. Ми з нею в ті вечори розмовляли краще, ніж за попередні п’ять років. І це окрема гірка річ: щоб батько з донькою почали розмовляти, комусь треба померти.

Спав я погано, прокидався о четвертій, потім лежав. Я в ці години не думав нічого розумного, я просто прокручував останній ранок: як я голився, як почув стілець, як вийшов, як вона лежала. Разів двісті.

У людини в такій ситуації мозок влаштований по-дурному: він шукає момент, у який можна було б усе змінити, знаходить його й потім крутить по колу. Мій момент був такий: я голився чотири хвилини. Якби я голився дві, я б вийшов на дві хвилини раніше.

Лікар мені потім сказав, що це нічого б не змінило, що за такого обсягу тромбу рахунок іде не на хвилини, а на секунди і що я все зробив правильно, я це знаю. І все одно щоранку о четвертій я голюся знову, тільки вже швидше. І ось у цьому стані, у мій тридцять перший вечір без неї, зателефонував її брат і сказав: «Поїдемо в гори…»