Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

Вона зателефонувала Русланові одразу. Навіть не спробувала заспокоїтися.

— Ти зовсім совість утратив? Соціальна служба? Серйозно?

— Я хвилююся за сина, — відповів він надто рівно.

— Сім років не хвилювався. А тепер, коли тебе зобов’язали платити, раптом став зразковим батьком?

— Я хочу брати участь у його житті.

— Тоді треба було просити зустрічі, а не присилати перевірки.

— Ти сама не давала мені побачити дитину.

— Я сказала: після суду обговоримо. Але ти обрав тиск.

У слухавці повисла тиша. Потім Руслан промовив уже м’якше:

— Давай зустрінемося втрьох. Ти, я і Данило. Нехай він сам зрозуміє, хоче чи ні спілкуватися зі мною.

Оксана заплющила очі. Вона боялася цієї зустрічі, але Данило мав право знати батька. Не казкового, не вигаданого, а справжнього.

— У суботу. В парку біля фонтану. Я буду поруч увесь час.

У суботу вона довго підбирала одяг для сина, ніби від куртки й шарфа залежало надто багато. Данило, навпаки, майже не хвилювався.

— Мамо, а він мене впізнає?

— Звісно впізнає.

Руслан уже чекав біля фонтану з букетом. Він простяг квіти Оксані, але дивився на Данила. Потім присів перед хлопчиком.

— Привіт. Я твій тато.

Данило зніяковів.

— Добрий день.

— Можна просто «привіт». Ми ж рідні.

Хлопчик уважно розглядав його обличчя.

— У нас однакові очі.

— Точно, — усміхнувся Руслан. — А ще я чув, ти карате займаєшся.

Ця тема оживила Данила. Руслан сказав, що сам колись ходив на тренування, дійшов до зеленого пояса й кинув. Хлопчик почав ставити запитання, спершу несміливо, потім дедалі сміливіше. Вони гуляли алеєю, Руслан розповідав історії, інколи незграбно жартував, і Данило кілька разів засміявся.

— Може, ще побачимося? — спитав Руслан наприкінці прогулянки. — У кіно сходимо або на атракціони.

Данило глянув на матір.

— Можна?

Оксана не змогла відмовити.

— Можна. Але я піду з вами.

— Звісно, — легко погодився Руслан.

Після першої зустрічі була друга, потім третя. Вони ходили в кіно, їли морозиво в невеликому кафе, гуляли парком. Руслан телефонував синові кожні кілька днів, питав про уроки й тренування. Оксана спостерігала збоку, радіючи й боячись водночас. Данило світився після кожного дзвінка, а вона все чекала миті, коли Руслан знову зникне…