Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

До весни зустрічі стали майже регулярними. Оксана не залишала сина з Русланом наодинці надовго, але вже не здригалася від кожного його дзвінка. Він тримався терпляче, не сперечався, не запізнювався, привозив Данилові спортивні дрібнички й інколи питав у Оксани, що насправді потрібно дитині.

— Може, він справді подорослішав? — сказала якось Леся, хоча сама ж одразу засумнівалася. — Чи надто добре грає?

— Не знаю, — чесно відповіла Оксана. — Я щоразу ставлю собі те саме запитання.

У березні Руслан запропонував відвезти Данила на обласний турнір із карате в інше місто.

— Для нього це досвід, — переконував він. — Я все оплачу. Ти, звісно, поїдеш із нами.

Оксана погодилася. Дорога минула спокійніше, ніж вона чекала. Данило на задньому сидінні базікав без упину, Руслан сміявся й підбадьорював його, а Оксана дивилася у вікно, намагаючись не дозволяти старим спогадам змішуватися з теперішнім.

Данило виступив добре й посів третє місце. Коли йому вручили медаль, Руслан знімав усе на телефон, плескав голосніше за інших і, здається, справді пишався.

— Чемпіон, — сказав він, обіймаючи сина після виступу. — Я знав, що ти зможеш.

На зворотному шляху вони зупинилися в придорожньому кафе. Їжа була проста, стіл липкуватий, за вікном сутеніло, але в цій сцені було щось майже родинне. Данило крутив медаль у руках, Руслан питав про наступний турнір, Оксана слухала їх і раптом упіймала себе на думці: так могло б виглядати їхнє життя, якби сім років тому він не пішов.

— Про що думаєш? — спитав Руслан.

— Ні про що особливе.

Він помовчав, потім заговорив обережно:

— Оксано, я все частіше думаю… Нам непогано втрьох. Може, варто спробувати знову?

Вона підвела очі.

— Що саме спробувати?

— Бути сім’єю. Заради Данила. Я змінився, у мене тепер є можливості. Ти могла б не працювати в лікарні, не тягнути все сама. Ми знайшли б більшу квартиру, я забезпечив би вас обох.

Пропозиція прозвучала тихо, майже лагідно, та всередині Оксани все стиснулося. Надто яскраво пам’яталася кухня, де він пропонував їй позбутися дитини. Надто виразно звучало в пам’яті його недавнє «квочка».

— Мені треба подумати, — сказала вона.

— Звісно, — кивнув Руслан. — Я не кваплю…