Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини
— Та хто ж її знає? Знаєш, я волію не зв’язуватися з людьми з нав’язливими ідеями. Може, якраз вони з мамою на цьому ґрунті й зійшлися. Мама, як мені здається, досі марить ідеєю нас одружити. Якщо раніше її мотиви були цілком зрозумілі, то зараз я вже трохи не розумію.
— Але ця Юлія багата?
— Так, її батька вже немає серед живих, а аптечний бізнес приносить непоганий дохід. Та й заміжня ця жінка була на дуже вигідних умовах. Її чоловік загинув десь у горах, наскільки мені відомо, тож залишив по собі солідну спадщину. Я не хочу навіть у це вникати. Тим більше яка мамі тепер різниця, багата в мене буде дружина чи ні? У мене є ти, найкраща. Та я був би останнім дурнем, якби пішов від тебе до якоїсь злої стерва ще й через гроші.
— А Юлія… з головою в неї не все гаразд. Боже, стільки років минуло, та й не було в нас нічого серйозного. А очі її… Ні, ти б бачила. Жах якийсь!
— Невже в неї почуття не минули? Так не буває. Та ви ж із нею майже тридцять років тому зустрічалися. Я завжди вважала, що кохання — взаємне почуття.
— Кохання, так, а манія — суто індивідуальна.
— Думаєш, це безпечно — дозволяти двом неврівноваженим тіткам спілкуватися?
— Та що вони зроблять? Нехай скільки завгодно будують свої плани. До нас із тобою в них руки не дотягнуться, а так хоч самолюбство потішать.
— Гаразд, бог із ними, — зітхнула Світлана. — Ходімо вже в дім, а то Аглая там Полю вже, мабуть, з розуму звела.
На диво, свекруха поводилася тихо й смирно. Щойно вона переступила поріг будинку, Світлана не почула на свою адресу жодної причіпки чи зауваження. Навпаки, Аглая розкидалася компліментами, хвалила внутрішнє оздоблення житла Титових і навіть попросила добавки гарячого за вечерею.
«Що вона задумала?» — слушно думала Світлана, коли в будинку погасили світло й розійшлися по кімнатах. Жінка лежала у своєму ліжку і під рівний хропіт чоловіка споглядала гру тіней на стінах спальні.
«Нізащо не повірю, що Аглая змінилася. По-перше, люди змінюються тільки на гірше. Ні, бувають, звісно, винятки, але це рідкість і трапляється за виняткових обставин. Може, це Поліна на неї позитивно впливає? Зрештою, саме донька завжди була таким собі сполучним містком між нами. Якби не Поліна, то, мабуть, мене б зжерли ще років п’ятнадцять тому.
Ще мене непокоїть ця Юля. Чого вона до старої таскається? Навряд чи в них багато спільних тем. Ні, Аглая, звісно, людина по-своєму цікава. Якщо з нею дружити, то, може, навіть і нічого. Тільки важко повірити, що якась пафосна цяця просто так приятелюватиме зі старою, ще й наноситиме такі часті візити. Невже вона й досі Валерку кохає? Ну це просто дурість. Або раптом зрозуміла, що роки минають, вона сама, от і вирішила старе кохання оживити? Якась маячня. Гаразд, не моя це справа. Валерці я вірю. Нехай хоч що ці кикимори роблять, я їх близько не підпущу».
Прокинулася Світлана серед ночі від сильного головного болю. Їй ніби цвях у скроню забили. Вона ледве підвелася з ліжка й побрела вниз на кухню, щоб узяти в аптечці пару таблеток. Проходячи повз кімнату, в якій розташувалася свекруха, жінка на мить завмерла. З-під дверей пробивалася тьмяна смужка світла, ніби всередині горіла свічка. Світлані здалося, що вона чує якийсь шепіт.
«Стара, схоже, зовсім із глузду вижила», — подумала Світлана. — «Молиться вона там, чи що?»
