Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

Стара валіза кольору вицвілого індиго з відбитим кутом і зламаною ручкою, перемотаною синьою ізолентою, — це все, що залишилося від діда Лізи, чоловіка бабусі Олени. Дідусь був старший за бабусю на двадцять років і рано помер. Дався взнаки осколок, що багато років блукав біля серця й одного разу досяг своєї мети.

Тому Ліза знала діда лише зі старої фотографії, де він у строгому костюмі стояв поруч із вбраною дівчиною, бабусею Оленою. Ліза провела пальцем по гладкій шкірі валізи й усміхнулася, згадавши, як прийшла в цю квартиру, тримаючи її в руках. Тоді вони з Вадимом тільки-но побралися, і Лізі було так незатишно в багатому домі чоловіка.

— Вибач, але доведеться тебе викинути, — сказала валізі Ліза й щосили смикнула за ручку.

Ручка відірвалася, і валіза залишилася сидіти у своєму сховку, як старий пес у будці. Тоді Ліза схопила валізу за боки й уп’ялася нігтями. Смикнула ще раз, валіза піддалася, якось жалібно скрипнула, гепнулася вниз і, вдарившись кутом об підлогу, з гучним клацанням розкрилася, ніби видихнула. З її нутра випав сірий полотняний мішечок. Ліза завмерла.

— Господи, бабусю! — вигукнула вона.

Вона впізнала цей мішечок і червоні зав’язки, які в дитинстві сплела сама з товстих вовняних ниток. У ньому вони з бабусею зберігали ялинкові іграшки. Перед самою смертю бабуся Олена покликала її до себе й віддала їй цей мішок.

— Візьми, онучко, це тобі на згадку. Дивися, не викинь, — суворо сказала вона й перепитала, пильно дивлячись у вічі: — Не викинеш же? Пообіцяй, що не викинеш.

— Не викину, обіцяю. Чого ти така дивна, уся тремтиш?

Ліза стривожено дивилася на зблідлу стареньку.

— Бабусю, ти гаразд?