Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

І вона стримала слово, проживши до глибокої старості й видавши онуку заміж. Бабуся Олена була жвавою старенькою, у її руках усе ладналося, і прожила б іще довше, якби не та нічна пожежа.

Тепер єдиною рідною людиною в житті Лізи став чоловік Вадим, який, до речі, через смерть старенької особливо не журився.

— Шкода, звісно, Олену Ігнатівну, — холодно казав він, дивлячись, як Ліза плаче, — але, видно, така доля.

— Це не доля, це підпал! — вигукнула тоді Ліза й ображено подивилася на чоловіка. — Невже ти не розумієш?

— Ну, пожежник міг помилитися, — знизав плечима Вадим. — А бабуся твоя вже старенька була, з пам’яттю негаразд і все таке. Шкода, після неї тобі нічого на згадку не лишилося. Адже не лишилося, так?

Вадим уважно подивився на дружину і, коли та заперечно похитала головою, чомусь розлютився. Вадим якось зло фиркнув і жбурнув на підлогу журнал, який тримав у руках.

— Авжеж, хитра стара карга, — пробурмотів він собі під ніс.

— Що? — не розчула Ліза.

— Нічого, — поспішив відповісти Вадим. — Шкода, кажу, стареньку. Я піду в кабінет, попрацюю, не сумуй.

Ліза шморгнула носом і пішла на кухню, щоб налити собі ромашкового чаю, хоча розуміла, що в усьому світі не вистачить ромашкового чаю, аби вгамувати її печаль. Залишалося сподіватися на час і повірити, що він лікує.

І тепер, через рік, сидячи з чоловіком у розкішному ресторані, вона усвідомила, що біль потроху відпускає. Ліза усміхнулася, подумавши, що бабуся була б рада побачити, де зараз сидить Ліза. Адже раніше, в її дитинстві й юності, вони з нею могли дозволити собі простеньке кафе, та й то раз на місяць.

— А пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися?