Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— усміхаючись, запитала Ліза в чоловіка.

— Що? Чого? — не зрозумів Вадим, який напружено дивився кудись убік.

Ліза простежила за його поглядом і помітила, що чоловік дивився на якусь жінку, яка на самоті їла салат і запивала його келихом білого вина.

— Я хотіла спитати, чи пам’ятаєш ти наше знайомство, а ти на якусь дівку задивився? — невдоволено сказала Ліза й насупилася.

— Ні на кого я не задивився, — роздратовано відповів Вадим. — Просто здалося, що це наш головний бухгалтер. От і думав, підійти привітатися чи ні. Окуляри доведеться купувати, зір, мабуть, підводить.

Образа Лізи тут же розвіялася, тепер вона занепокоїлася здоров’ям чоловіка.

— Пробач, любий, я така дурненька, — вибачливим тоном сказала вона. — Лізу до тебе зі своїми причіпками й спогадами, а ти так на роботі втомлюєшся.

— Нічого, — Вадим погладив дружину по руці й усміхнувся. — А ти сама пам’ятаєш, як ми познайомилися?

— Звісно, як зараз.

Ліза була рада, що чоловік не ображається.

— Я вийшла з бабусиного дому, а ти їхав повз і запропонував мене підвезти. А я скривилася й сказала, що до незнайомих чоловіків у машину не сідаю.

— І ж не сіла, хоча я одразу назвав своє ім’я й дізнався твоє, — розсміявся Вадим. — От уперта, довелося їхати за тобою цілих два квартали.

— Не сіла, — кивнула Ліза й лукаво примружилася. — А навіщо їхав, питається?