Як спроба свекрухи вказати мені на двері обернулася найбільшою ганьбою в житті її сина
— пробурмотів він благальним тоном. — Мама перенервувала, втомилася з дороги, у неї сумки важкі. Давай не будемо влаштовувати сцен на порозі. Давайте потім, на свіжу голову, усе вирішимо. Нехай Денис поки що, тимчасово, перенесе свої речі першої потреби в зал.
У цю саму мить важкі дерев’яні двері дитячої зі скрипом прочинилися, і на порозі з’явився заспаний, скуйовджений Денис. На його шиї звично висіли великі ігрові навушники, з яких ледь чутно долинали баси якоїсь музики. Він мружився від яскравого світла в коридорі й з абсолютним, щирим подивом переводив погляд із блідої матері на батька, що переминався, і, нарешті, на бабусю, яка вже діловито прикидала, куди б зручніше поставити свій неосяжний картатий баул.
— Тату, мамо, а що за шум? Що взагалі відбувається? — хрипким зі сну голосом запитав підліток, нутром відчуваючи недобре й інстинктивно вчепившись пальцями в дверний одвірок своєї кімнати.
Галина Петрівна миттєво розпливлася в широкій, нудотно-солодкій, але абсолютно холодній, такій, що не сягала очей, усмішці, від якої Аліні стало моторошно.
— А те, онучку мій дорогий, що бабуся тепер, слава богу, з вами житиме, — єлейним голосом проспівала вона. — Давай, дорогенький, звільняй свою кімнату для хворої жінки, переїжджаєш тимчасово в зал на диванчик. І давай-но ворушися, хутчіше збирай манатки, у мене спина ломить на ногах стояти, прилягти хочу.
Минув довгий, болісний, виснажливий тиждень. Сім нескінченних днів, кожна година яких здалася Аліні справжньою, розтягнутою в часі вічністю. Атмосфера в їхній колись затишній квартирі, раніше завжди такій світлій, легкій і радісній, змінилася до невпізнання. Повітря стало густим, важким і липким, як давно скислий ягідний кисіль.
Галина Петрівна не просто тимчасово зайняла кімнату онука — вона методично, крок за кроком окупувала абсолютно весь житловий простір. Вона заповнювала кожен квадратний метр своїм безперервним невдоволеним бурчанням, їдким запахом дешевого корвалолу, мазей від суглобів і нескінченними претензіями, що чіплялися до будь-якої дрібниці. Кухня, яка довгі роки була безроздільним царством Аліни, місцем її відпочинку й кулінарних експериментів, в одну мить перетворилася на вороже поле бою, всіяне невидимими мінами.
Настав похмурий, дощовий вечір п’ятниці. Аліна повернулася з роботи неймовірно втомлена, промокла під мжичкою, мріючи лише про десять хвилин абсолютної тиші, гарячий душ і велику чашку міцного чорного чаю. Але її мріям не судилося здійснитися. На кухні, у самому центрі приміщення, немов на троні, її вже підстерігала свекруха. Галина Петрівна сиділа за обіднім столом із суворим, непохитним виглядом генерального прокурора. На плиті, загрозливо булькаючи, кипіла величезна емальована каструля, поширюючи на всю квартиру задушливий, важкий запах перевареної, застарілої капусти й дешевого жиру.
— З’явилася нарешті, — невдоволено буркнула Галина Петрівна, навіть не потрудившись підвести очі від пошарпаного журналу з кросвордами.
— Добрий вечір, Галино Петрівно, — максимально стримано, намагаючись контролювати дихання, привіталася Аліна. Вона втомлено опустила важку робочу сумку на вільний стілець і підійшла до мийки. — А що це в нас таке специфічне вариться?
