Юля зникла без сліду, а за п’ять років про неї раптом нагадало дивне повідомлення

Ліси оглядали раз за разом. Шукали можливі останки, речі, пакет, прикраси, хоч щось. Але земля мовчала. Жодної надійної знахідки, жодного предмета, який можна було б упевнено пов’язати з Мариною.

Для пошуковців порожній ліс теж був результатом, але для родини це звучало жорстоко. З одного боку, якщо нічого не знайдено, значить, не знайдено й страшного підтвердження загибелі. З другого — відсутність знахідок не наближала до доньки ні на крок. Після кожного прочісування лишалося те саме: втомлені люди, брудне взуття, зім’яті листівки, осіла надія і запитання, яке знову поставало перед ними вранці.

Оксана називала це безкінечним колом. Виникає версія — і всередині спалахує надія: ось зараз поїдемо, ось зараз знайдемо, ось зараз зможемо привезти її додому. Потім поїздка, пошук, очікування, і знову порожнеча. За кілька днів з’являється нова версія, і все повторюється. Не дев’ять кіл пекла, а кола без ліку, де щоразу ти сам змушуєш себе повірити, бо не вірити неможливо.

У цьому була особлива жорстокість невідомості. Якби родині сказали правду, якою б страшною вона не була, біль набув би форми. А поки форми не було, уява малювала все відразу: Марина жива і кличе на допомогу; Марина поранена; Марина десь далеко і не може зв’язатися; Марина поруч, але її утримують; Марина загинула, а вони ходять повз місце, де вона лежить. Оксана намагалася відганяти найстрашніші картини, але вони поверталися вночі, у тиші, коли вже не можна було відволіктися пошуками й розмовами.

Перші місяці Оксана майже не жила. Вона різко схудла, не могла їсти, не могла спати, не розуміла, навіщо прокидається вранці. Тарас майже не відходив від неї. Молодший Денис, якому було лише сім, бачив материні сльози й намагався втішати так, як може втішати дитина. Він писав записки: мамо, не плач, Марина обов’язково повернеться. Ці маленькі листочки були нестерпними. Дитина сама втратила сестру, сама нічого не розуміла, але намагалася втримати матір від падіння в безодню.

Оксана зізнавалася: вона не хотіла жити. Її зупиняло лише те, що поруч є син, якого треба підняти. Вона просила долю, Бога, будь-кого: заберіть моє життя, тільки поверніть дівчинку. Це була не красива фраза, а стан людини, у якої вийняли центр світу.

Вона могла годинами сидіти без руху, потім раптом підводитися й починати телефонувати, шукати, розпитувати, їхати кудись за черговою чуткою. Її тіло худло, обличчя змінювалося, знайомі часом не знали, як до неї підійти. Будь-яке звичайне слово здавалося недоречним. «Тримайся» звучало порожньо, «я розумію» — майже образливо, бо, як казала Оксана, зрозуміти таке неможливо, поки сам не опинишся всередині. Навіть ворогові вона не побажала б такого чекання.

У такому відчаї люди хапаються за будь-яку можливість. Оксана почала звертатися до екстрасенсів. Спершу вона думала, що, може, серед них знайдеться той, хто справді побачить, де Марина. Слідчі органи теж намагалися зв’язатися з відомим центром, який, як тоді казали, іноді працював із поліцією. Обіцяли, що фахівці приїдуть на місце, подивляться, допоможуть. Але ніхто так і не приїхав.

Потім Оксана вже сама, як приватна особа, записувалася до різних людей, які брали участь у телевізійних проєктах, їздили містами, приймали зневірених родичів. Вона приходила з фотографіями, з картами, з останньою надією. Один казав, що дівчинка ще жива, але час минає. Інший указував на ліс. Третій називав воду. Четвертий говорив про будинок. Бували випадки, коли поліція разом із родиною виїжджала на місця, які називали екстрасенси. Щоразу Оксана їхала з відчуттям: зараз, можливо, саме зараз. Щоразу поверталася ні з чим…