Юля зникла без сліду, а за п’ять років про неї раптом нагадало дивне повідомлення

Гроші йшли, сили йшли, а відповідей не більшало. У якийсь момент вона зупинилася. Не тому, що перестала хотіти вірити, а тому, що більше не могла. Вона зрозуміла: ці люди не допомагають їй знайти доньку. Можливо, хтось із них щиро помилявся, хтось користувався чужим горем, але результату не було. І довіра до таких пошуків у неї зникла.

Особливо важко було повертатися з таких поїздок додому. Перед виїздом усередині з’являлася майже дитяча впевненість: ну от, зараз усе закінчиться, зараз ми приїдемо в указанe місце, і там буде Марина. Після — дорога назад, мовчання в машині, порожні руки. І вдома ті самі стіни, іграшки, фотографії. Надія не вмирала остаточно, але щоразу ставала трохи більш пораненою.

Довкола тим часом ходили чутки про серійного злочинця. У регіоні за кілька років зникали дівчата й жінки. Одних знаходили загиблими, інші зникали безслідно. В інтернеті, у передачах, у розмовах батьків звучала думка: можливо, діє одна людина. Називали різні імена зниклих. Ірина Литвин вийшла з нічного клубу й не повернулася. Дар’я Бондар пішла в кіно у великому місті й зникла після сеансу. Світлана Мороз зникла без свідків і доказів. Марину теж включали до цього страшного списку.

Такі розмови лякали й водночас збивали з пантелику. З одного боку, коли поруч стається кілька схожих трагедій, людям хочеться побачити систему: так легше пояснити хаос. З другого — кожна історія має свої обставини, своїх свідків, свій маршрут, свої таємниці. Оксана слухала ці версії, але не могла прийняти їх як остаточну відповідь. Для неї зникнення доньки не було безликим рядком у переліку. У Марини були конкретний день, конкретна дорога, конкретні люди довкола, і мати знову поверталася до них.

Оксана одного разу брала участь у зйомках, присвячених іншій загиблій дівчині, Аллі Романюк. Ту знайшли в лісі після загадкового зникнення, і її мати намагалася домогтися правди. На зустріч запросили й інших батьків, чиї доньки зникли або були знайдені мертвими. Там знову говорили про можливу серію, про маніяка, про те, що Марина могла стати однією з жертв. Але Оксана цієї версії серцем не приймала. Вона не знала, чи перевіряли слідчі такі зв’язки всерйоз, чи зіставляли справи між собою. Але сама не відчувала, що її донька стала випадковою жертвою невідомого мисливця. Їй увесь час здавалося: поруч зі зникненням був хтось, хто знав Марину або знав їхню родину.

У перші роки слідство ще повідомляло батькам, що відбувається, які напрями перевіряються. Але через деякий час Оксана дізналася, що справу призупинили. Минуло лише близько трьох років, і пошуки за документами ніби завмерли. Для матері це було майже зрадою. Як можна зупинити справу, якщо дитину не знайдено? На якій підставі можна сказати: поки досить?

Вона почала писати звернення. У різні інстанції, керівникам, високим посадовцям. У 2015 році їй вдалося потрапити на прийом до одного з керівників слідчого відомства, коли той приїжджав до їхнього регіону. Після цього справу взяли на особливий контроль і передали до обласного підрозділу. Відтоді слідство формально тривало. Але для Оксани це не означало спокою: слідчі змінювалися, матеріали доводилося знову обговорювати, обіцянки звучали й розчинялися…