Заради операції синові Марина влаштувалася до паралізованого багатія
— 15 крапель, — сказав він. — Пів року тому було вісім. Він повільно збільшує дозу, як добрий садівник. Якби я ковтав усе, уже лежав би в родинному склепі, і жодна експертиза нічого б не знайшла. Сердечник, лежачий, 48 років. Чого ви хочете?
— Чому не поліція?
— Бо в мене немає нічого, крім крапель. А краплі за рецептом. Рецепт від лікаря. Лікаря знайшов Віктор.
Він витер рота кутом простирадла.
— І тому, що я не знаю, він сам чи з нею.
— З ким?
— З Іриною, дочкою. Пауза. Прийомною. Їй 27. Я забрав її з будинку маляти, коли їй було три. Місяць тому вона питала у Віктора код від сейфа. Я чув крізь стіну. Тут стіни лише на вигляд товсті. Дім старий, дерево всохло. Питала наполегливо. Двічі.
Марина вилила таз у раковину за ширмою. Каламутна вода пішла в злив із довгим ковтальним звуком.
— Чого ви від мене хочете?
— Очі, ноги, руки.
Кравченко дивився їй просто в очі, і вона не відвела погляду, хоча витримувати цей погляд було важко, наче тацю з повними склянками.
— Мені потрібна людина, яка законно ходить по дому. Знайди мені папери. Віктор щось робить із документами. Я підписував довіреності, коли ще йому вірив. Знайди, і я оплачу операцію твоєму синові, всю, і реабілітацію.
Рушник у руках Марини був викручений насухо. Вона викручувала його ще раз, ще, аж поки махрова тканина не закипіла.
— Мені потрібен аванс, — сказала вона. — Половина сьогодні, переказом просто до клініки, щоб син став у чергу на операцію. Тоді я ваша.
Кутик рота Кравченка коротко сіпнувся вгору.
— У тумбочці, під другою дошкою, телефон. Набери, я продиктую. У мене залишився один рахунок, про який Віктор не знає. Останній.
Кабінет Кравченка містився в північному крилі, і туди Марина потрапила на четвертий день із відром і ганчіркою за усним розпорядженням хворого, яке сама ж і вигадала.
— Степан Романович мугикав і показував очима. Я зрозуміла, просить витерти пил у кабінеті. Йому важко, що там усе заростає.
Левченко вислухав, дивлячись не на неї, а трохи вище її голови.
— Показував очима? — повторив він. — Отакої, мені він очима нічого не показує.
— Може, ви не так дивитеся? — рівно сказала Марина й перехопила відро іншою рукою.
Вода в ньому хитнулася, лизнула край.
— Ключ повернете о шостій особисто мені.
Кабінет пах пилом, старою шкірою й вихололим деревом. Так пахнуть кімнати, де давно не дихають. Паркет тут був інший, ніж у коридорах, дубовий, набірний, ялинкою. І кожна плашка озивалася під ногою своїм голосом.
Марина двічі пройшла кімнатою, запам’ятовуючи, які дошки мовчать. Мовчали три: біля вікна, біля каміна й під килимом, ліворуч від столу. Вона почала зі столу, законно, з ганчіркою в руці. Шухляди були замкнені, але замки старі, з широкою щілиною. Шпилька для волосся, розігнута й зігнута знову, увійшла в третій замок як рідна.
Теки, договори оренди копалень, звіти, копії, копії, копії — і все свіже. Папір білий, хрусткий, хоча дати стояли п’ятирічної давнини. Марина терла аркуш між пальцями. Справжній старий документ так не хрустить. Він м’якшає, наче тканина.
Дошка біля дверей скрипнула. Марина згребла теку в шухляду, засунула її й повернулася з ганчіркою до стільниці, круговими рухами. Спина розслаблена, лікоть рухається рівно.
У дверях стояла Ірина, висока, у темному светрі. Волосся зібране недбало, як у людини, якій нема для кого його вкладати. Вона не ввійшла, залишилася на порозі, притулившись плечем до одвірка, і дивилася на Маринині руки.
— Пил зазвичай витирають вологою ганчіркою зверху вниз, — сказала вона. — А не сухою по колу й не над замковими щілинами.
Ганчірка в руці Марини не збилася з ритму.
— Мене в лікарні вчили інакше. Я санітаркою працювала.
— Санітаркою?
Ірина відштовхнулася від одвірка й увійшла. Дошки під нею скрипіли всі підряд. Вона не ховалася, вона тут жила.
— Знаєте, що цікаво, Марино Іллівно? За 3 роки в батька змінилося дев’ять доглядальниць. Віктор звільняв кожну, яка затримувалася довше 4 місяців. А вас він узяв особисто, оминувши агентство. Ви не питали себе, чому?
— Може, у мене гарні рекомендації?
— Може…
