Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч
Познайомилися вони в спільній пральні. Увечері дід зайшов туди й побачив, як крихітна дівчина бореться з мокрою підковдрою. Важка тканина набухла водою, вислизала з рук, а вона, вперто стиснувши губи, намагалася викрутити її до останньої краплі.
Він нічого не став питати. Просто підійшов, узяв тканину з її рук і одним точним рухом вичавив так, що вода шумно потекла в корито. Дівчина знітилася, подякувала, а потім між ними зав’язалася розмова. Виявилося, Ніна теж працювала при заводі, тільки не в цеху: вона трудилася в бібліотеці при місцевому культурному центрі.
Спершу дід не думав ні про яке майбутнє. У ньому ще жила біль — не гучна, не показна, але така глибока, що вранці він прокидався з відчуттям тягаря в грудях. І все ж одного разу він зайшов до бібліотеки. Потім прийшов знову. А згодом став з’являтися там майже щодня.
Ніна працювала в читальній залі. Там зазвичай було людно, пахло книжками, пилом і теплим папером. Дід дочікувався, коли вона звільниться, і просив підібрати йому щось про далекі дороги, моря, гори, незнайомі землі. Ніна приносила книжки, а він читав їх уважно, ніби й справді збирався поїхати туди, де ніхто не знає його імені. Після роботи вони разом поверталися до гуртожитку.
Так минув не місяць і не два — понад рік. За цей час вони встигли сказати одне одному про найтяжче: про втрати, страхи, самотність, про дивну порожнечу, що оселяється в людині, коли поруч не лишається нікого рідного. Вони обоє були самотніми, тільки самотність у кожного звучала по-своєму.
Потім дід зрозумів: якщо Ніни не стане поруч, він знову втратить напрямок. Не знатиме, навіщо йти додому і заради чого вставати вранці. Якось дорогою він зупинився, ніби збираючись із силами, і сказав:
— Ніно, я давно не хлопчисько. Якщо відмовиш — зрозумію. Але я хочу прожити поруч із тобою все, що мені ще відпущено.
Вона не відповіла одразу. Лише через роки зізналася, що чекала цих слів із такою тривогою, ніби боялася одного дня втомитися чекати…
