Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч
Вона тут-таки знітилася й озирнулася: здалося, що сказала це надто голосно. Але майданчик був порожній. Тоді Марина піднялася до квартири, перевдяглася, зварила собі каву й дістала з комірчини складану драбину.
На антресолях давно чекали свого часу коробки. Там лежали її старі речі й бабусині: теплі кофти, пальто, хустки, акуратно загорнуте взуття. Усе було чисте, міцне, ще цілком придатне, але давно не потрібне. Викинути це Марина не могла — рука не підіймалася, ніби разом із речами довелося б викинути частину колишнього життя.
Потім вона підійшла до комода й вийняла кілька комплектів білизни. Простирадла й наволочки вже не виглядали новими, але тканина залишалася щільною, випраною, домашньою. Від них ледь помітно пахло старою шафою й сухими травами: бабуся колись перекладала ними білизну, щоб вона зберігала свіжість. Марина склала все у два великі пакети, туго зав’язала й поставила біля дверей.
Поки вона перебирала одяг, пам’ять сама повертала її до Ніни — бабусі, без якої Марина не вміла думати про своє життя.
Інших близьких у неї не було. Мама померла майже одразу після її народження. Батько так і залишився невідомою людиною без обличчя й імені: мати нікому не сказала, хто він, звідки прийшов і чому зник. У документах одну з граф заповнили на ім’я діда — того самого, якого Ніна пережила зовсім ненадовго перед появою онуки.
Дід був значно старший за Ніну. Колись він утратив дружину й двох маленьких дочок-близнючок. Після того лиха він не зміг залишатися серед стін, де кожна чашка, кожна фіранка, кожна іграшка нагадували про тих, кого вже не можна було повернути. Він поїхав майже без мети, ніби не обирав дороги, а просто дозволив їй віднести себе якнайдалі. Якось раннього ранку він вийшов на незнайомому вокзалі: чув, що неподалік запрацював великий завод і фахівці з механізмів там потрібні завжди.
Роботу йому дали швидко. Поселили в гуртожитку, поставили на справу, яку він знав добре. Там-таки він уперше побачив Ніну — тендітну, маленьку дівчину з тонкими зап’ястками. Потім він усе життя називав її Дюймовочкою, і в цьому прізвиську було стільки ніжності, що Ніна щоразу усміхалася, навіть якщо вдавала сувору…
