Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль
Олеся тихо вилаялася й відійшла до вікна. Марина розкрила папку, яку Богдан залишив біля свого місця. Під позначеною вкладкою справді був пункт, що передавав його фірмі право розпоряджатися грошима ресторану. На полях знайомим почерком значилося: «після реєстрації шлюбу».
Телефон завібрував. Богдан написав, що скоро повернеться й усе спокійно обговорить. Марина закрила папку.
— Олесю, знайди мені детектива. Зараз.
Випадок із вином виявився лише першою тріщиною. За сорок хвилин Богдан знову під’їхав до ресторану, вже в іншому костюмі. Вдома він устиг переодягнутися, але роздратування не змивалося разом із вином. Біля входу курив охоронець.
— Де хлопчисько? — спитав Богдан.
— Який?
— Син Марини, який зіпсував мені піджак.
Охоронець усміхнувся, не розуміючи, що говорить зайве.
— Та який він син. Підліток бездомний. Його тут підгодовують.
Богдан примружився.
— Ось як.
Марина чекала його в кабінеті. Він увійшов без стуку.
— Де він?
— Хто?
— Цей безпритульний. Навіщо ти притягла його на нашу вечерю?
Комір сорочки в Богдана був розстібнутий, краватка зав’язана абияк. Його колишня гладка впевненість розсипалася, і крізь щілини проступала інша людина.
— Поки ти намагався сподобатися мені, ти називав його моїм сином, — сказала Марина. — Варто йому пролити вино — і він став безпритульним.
— Мене обдурили. Будь-хто розлютився б.
— Ти ледь не схопив дитину.
Богдан ступив до столу й простяг руку.
— Дай договори. Завтра зустріч із партнерами.
— Папери залишаться тут.
— Марина, ти вигадала сина, влаштувала спектакль, зіпсувала вечір і піджак. І тепер ще граєшся в підозри?
— Сьогодні я нічого не підпишу.
На кілька секунд його обличчя стало чужим, жорстким, без звичної лагідності. Потім маска повернулася, ніби хтось швидко засунув штору.
— Хлопця більше не буде в ресторані.
— Він отримуватиме обіцяні обіди.
— У місті багато голодних. Ти не зобов’язана тягти кожного під свій стіл.
Марина відчинила двері.
— Їдь, Богдане.
Він спробував обійняти її, але вона відступила.
— Завтра поговоримо без свідків і дешевих фокусів, — кинув він.
Коли ліфт стих, Олеся привела Назара. Він уже переодягнувся у свій старий одяг, а новий костюм тримав на згині ліктя.
— Я піду.
— Куди? — спитала Марина.
— У справах.
— Уночі?
— Ще не ніч.
За вікнами давно горіли ліхтарі. Олеся запропонувала відвезти його додому, але Назар притис одяг до грудей.
— Ви обіцяли обіди, а не стеження.
— Тобі дванадцять, — сказала Марина. — Я не можу просто відпустити тебе невідомо куди.
— До сьогодні могли.
Він швидко пішов до виходу. Олеся хотіла стати перед дверима, та Марина зупинила її жестом. Утримувати силоміць хлопця, який і так звик тікати від дорослих, було не можна.
— Назаре, ти завтра прийдеш?
— Може.
— Я чекатиму.
Він не відповів. Марина набрала номер, який дала Олеся. Тарас Аркадійович Середа відповів після другого гудка й, вислухавши прохання про термінову зустріч, спитав лише адресу.
За годину до ресторану прийшов кремезний чоловік у сірому пальті. Ніякого кіношного блиску: коротка стрижка, потерта папка, спокійні очі. Тарас вислухав Марину, попросив фото Богдана, номер машини й усі відомі маршрути.
— Телефони я не зламую, у квартири не проникаю, — попередив він. — Спостереження лише у відкритих місцях. Відомості про фірму — з доступних джерел.
— Коли будуть перші результати?
— За три дні, якщо пощастить — раніше.
Марина передала йому знімки, адресу офісу, названі Назаром цифри й усе, що знала. Після відходу детектива вона довго сиділа в темному залі. О пів на дванадцяту надійшло повідомлення: Богдан просив пробачити спалах і писав, що готовий прийняти будь-які сюрпризи. Слово «сюрпризи» здалося їй майже образою.
Уранці Назар не прийшов. До полудня Марина вже прислухалася до кожного звуку службових дверей. Він з’явився після другої, у новій куртці поверх старої кофти. Костюма при ньому не було.
— Де ти ночував?
— У теплі.
— У цього місця є адреса?
— Є.
Він сів за крайній стіл, прийняв тарілку супу від Романа Петровича й спершу їв мовчки. Марина дочекалася, поки він насититься.
— Я хочу допомогти.
— Ви вже заплатили.
— Я не про вчора. Де твої батьки?
Назар відсунув тарілку.
— Я сказав: ніде.
— Мама жива?
Він підвівся. Відповіді не було, та його плечі здригнулися так, що слова стали зайвими. Марина спитала тихіше:
— Давно?
— Улітку.
— А батько?
— Його нема.
Потроху, з паузами й злістю, він розповів: далека родичка пустила його після похорону, потім сказала, що допомогу не оформили, годувати чужу дитину вона не зобов’язана, і він пішов. Кілька днів жив у знайомого старшокласника, потім у підвалі, потім на недобудованій парковці, а ночами шукав під’їзди без домофонів.
— Сьогодні ти нікуди не підеш, — сказала Марина.
Назар зблід.
— Тільки не в центр.
— Я викличу фахівців. Поїду з тобою. Спершу з’ясуємо, що можна зробити законно.
— Ви обіцяли тільки їжу.
— Тоді я не знала правди.
Він дивився на неї з ненавистю й страхом. Потім сів на лаву, стиснувши кулаки.
— Там будуть ґрати?
— Не знаю. Але я буду поруч…
