Жінка вирішила перевірити нареченого перед весіллям і попросила бездомного хлопчика зіграти несподівану роль

Марина ледь помітно похитала головою: Богдан уже повернувся до них.

— Секрети?

Назар і оком не моргнув.

— Я питав, чи можна десерт потім забрати.

— Авжеж, — швидко сказав Богдан. — Тепер у тебе буде все найкраще.

Він знову заговорив про пансіон. У його голосі лишалася ввічливість, але Марина чула під нею нетерплячість. Назар почав кришити хліб пальцями. Богдан роздратовано глянув на білі крихти біля тарілки.

— За столом так не роблять.

— Як?

— Не граються їжею.

— Я не граюся.

— Тоді припини.

Марина торкнулася сережки. Рух вийшов майже непомітним, та Назар уловив його відразу. Він потягнувся по серветку, ліктем зачепив ніжку келиха. Червоне вино хитнулося, перелилося через край і широкою смугою розповзлося по світлому піджаку Богдана.

Стілець гримнув об стіну.

— Ти що зробив? — голос Богдана зірвався.

Назар схопився.

— Випадково. Вибачте.

Чоловік перевів погляд із плями на хлопця. З обличчя зникла вся м’якість, навіть та, що була напускною.

— Дрібний обірванець. Ти уявляєш, скільки це коштує?

Він ступив уперед і підняв руку, ніби збирався схопити Назара за комір. Марина стала між ними раніше, ніж устигла подумати.

— Не смій.

У зал уже зайшли Олеся, шеф-кухар Роман Петрович і офіціант. При свідках Богдан змусив себе зупинитися. Долоня повільно опустилася.

— Перепрошую, — сказав він крізь зуби. — Я спалахнув. Піджак новий, і вечір справді виявився несподіваним.

— Ти накричав на дитину.

— Будь-хто зірвався б.

— Не будь-хто.

Він промокнув тканину серветкою, розмазуючи пляму, потім повернувся до Назара й видавив усмішку.

— Вибач. Я не хотів тебе налякати.

— Не налякали, — відповів хлопець.

Богдан узяв телефон і ключі.

— Мені треба переодягнутися. За годину повернуся.

Він поцілував Марину в щоку, а біля дверей кинув на Назара погляд, у якому вже не було жодної спроби здаватися добрим. Коли кроки стихли в коридорі, хлопець зняв піджак і акуратно поклав його на стілець.

— Я чекати не буду.

— Спершу розкажи, що хотів сказати, — попросила Марина.

Назар глянув на Олесю, потім підійшов ближче.

— Я бачив його три дні тому. Біля торгового центру, на критій стоянці.

— Що бачив?

— Він сидів у машині з жінкою. Вони цілувалися.

Марина відчула, як повітря в залі стало густим.

— Ти певен, що це був Богдан?

— Певен. Машина та сама. Годинник такий самий. І срібна штука на ремені.

Він назвав колір авто й кілька цифр номера. Усе збігалося. Жінка, за його словами, була світловолоса, у яскравому шарфі.

— Потім вони вийшли, — продовжив Назар. — Трималися за руки. Біля під’їзду він сказав їй: «Потерпи до весілля. Потім усе буде нашим»…