Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Перші пів хвилини ніхто не говорив. Богдан стояв, засунувши руки в кишені. Галина Степанівна притискала мішечок з іконою до грудей.

Лариса Петрівна тримала теку обома руками, але більше не гортала, просто тримала, як тримають річ, яку не знають, куди покласти. Збоку вони, мабуть, мали вигляд як троє людей, яких щойно попросили вийти з автобуса на півдорозі, і тепер вони міркують, як добиратися далі. Богдан першим порушив тишу.

— Ну, це… Образно, мабуть, — сказав він, дивлячись кудись у бік криниці. — Вона образно говорить.

Галина Степанівна повільно перехрестилася, не відповідаючи.

Лариса Петрівна закрила теку. Тихо, без ляскоту, просто звела обкладинки докупи. За весь день вона зробила це вперше.

Галина Степанівна заговорила хвилини за три. Вона мала звичку переосмислювати незручні ситуації доти, доки вони не ставали зручними.

— Вона мала на увазі, — сказала свекруха розважливо, — що нам треба молитися за неї, а не замість неї. Що ми беремо на себе зайве, розумієте?

Вона подивилася на Ларису Петрівну, шукаючи підтримки.

— Молитва має бути її власна. А ми? Перетягуємо.

Лариса Петрівна дивилася на неї з виразом людини, яка чує пояснення й розуміє, що його щойно вигадали.

— Ми ж із любові, — додала Галина Степанівна трохи тихіше. — Не з егоїзму. Все, що ми робимо, — з любові до неї.

Богдан кивнув із тією поспішністю, з якою погоджуються не тому, що переконані, а тому, що хочеться, щоб це було правдою.

Версія свекрухи була акуратною: ніхто ні в чому не винен, просто треба молитися правильніше. Це влаштовувало. Лариса Петрівна переклала теку під ліву руку й промовчала.

Мовчання тривало недовго.

— Стара має рацію в одному, — сказала мати нарешті, і в голосі в неї було щось, що накопичувалося давно й тепер знайшло привід вийти. — Ми метушимося.

Вітер хитнув гілку над парканом.

— Але метушимося, бо вона сама нічого не вирішує.

Галина Степанівна випросталася.

— Як це не вирішує? Три протоколи ЕКЗ — це, по-вашому, не рішення?

— Пройшла, — коротко сказала Лариса Петрівна. — Як крізь стрій. Без бажання.

Богдан підвів голову. Слова «без бажання» влучили кудись, куди він не чекав. Він хотів заперечити, уже набрав повітря, але щось його зупинило.

Якась скалка, яка раптом виявилася там, де він думав, що все гладко.

— Вона хоче дитину, — сказав він невпевнено, радше так, як перевіряють, чи не зламалася сходинка, перш ніж на неї стати. — Ми про це говорили.

Лариса Петрівна подивилася на нього прямо.

— Коли говорили? — спитала вона.

Богдан зам’явся.

І почав згадувати. Розмов про лікування — так, їх було багато. Про протоколи, про клініки, про те, який лікар кращий і чи варто їхати в інше місто.

Про гроші, тихо, між собою. Про те, скільки ще спроб вони готові зробити. Це все було.

Але він не міг згадати жодної розмови, в якій Оксана сама, своїми словами, сказала б: «Я хочу дитину». Ні дату, ні місце, ні інтонацію.

Він пам’ятав її згоду. «Так, спробуймо, добре, запишемося, гаразд, поїдемо». Згода була.

Бажання він не міг знайти. Різниця між цими двома словами зараз виросла перед ним до розмірів, яких раніше він не помічав. Як помічаєш тріщину в стіні тільки тоді, коли вона доходить до стелі…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇