Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Вона просто прийняла це, як приймають погоду. Перед першим ЕКЗ Богдан купив книжку. Дитячу, з картинками, про тварин.

Оксана знайшла її випадково в тумбочці, коли шукала зарядку. Книжка була нова, у прозорій плівці. Він купив її заздалегідь, ще до результату.

Оксана поклала її назад і нічого не сказала. Потім були перенесення, очікування, аналіз. Негативний.

Вона плакала, це вона пам’ятала. Але коли намагалася згадати, через що саме плакала, відповіді не знаходила. Через дитину, якої не було? Через надію? Чи просто накопичилося й вийшло?

— Бог випробовує, — сказала тоді свекруха.

— Змінимо клініку, — сказала мати.

— Нічого, спробуємо ще, — сказав Богдан, взявши Оксану за руку.

Ніхто не спитав, як вона. Не «Що робитимемо далі?», а просто: «Як ти?» Може, думали, що знають. Може, боялися почути.

Оксана теж нічого не сказала.

— Після другого, — почала вона, і голос став тихіший, — уночі я написала в телефоні. У нотатках.

Вона машинально потерла великим пальцем шрам на вказівному.

— Написала, що втомилася хотіти того, чого не знаю, чи хочу.

Марфа не зрушила з місця.

— Вранці видалила, — додала Оксана. — Мені здавалося, що я божеволію. Що нормальна людина так не думає.

— Якщо я не хочу дитину з усіх сил, значить, зі мною щось не так.

— Ти не божеволіла, — сказала Марфа неголосно, без утішної інтонації, просто як поправляють людину, яка неточно щось назвала. — Ти себе втрачала.

Оксана дивилася на неї. Дивно було чути це не тому, що сказане було неправдою, а тому, що правда, вимовлена вголос, займає в кімнаті зовсім інше місце, ніж та сама правда, яку носиш у собі мовчки.

У двері постукали. Обережно, неголосно, двічі. Богдан.

Вона впізнала його стукіт, він завжди стукав саме так, коли не був певен, чи варто заходити. Оксана перевела погляд на двері. Марфа перевела погляд на Оксану.

— Відчиняти? — спитала вона.

Оксана думала. По-справжньому думала, не поспішаючи, не підганяючи себе.

Кілька секунд, які були тільки її.

— Почекає, — сказала вона.

Марфа ледь помітно кивнула й відвела погляд до вікна.

Знадвору знову тихо скрипнула гілка горобини. За дверима кроки пом’ялися й відійшли. Двері залишалися зачиненими, і троє лишилися надворі з листопадовим вітром і словами, які ще не встигли осісти…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇