Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

— Ні, дитино. Він віддав його тобі — хай у тебе й буде. Тільки покажи мені, де його поховали. Його мати давно вже пішла за ним, а я хочу постояти біля могили, поки ще є сила ходити.

Сльози котилися по його зморшкуватому обличчю беззвучно. Софія не відвела погляду.

Згодом вона повезла старого в той далекий край і допомогла знайти скромне місце на цвинтарі. Павло Омельянович поклав квіти, довго стояв, спираючись на палицю, й мовчав так, ніби нарешті говорив із сином після багатьох років розлуки.

Так давній учинок молодого солдата, який колись виніс із полум’я маленьку дівчинку, повернувся через роки новим порятунком. Софія несла в собі пам’ять про чужу відвагу й тому обрала справу, в якій не можна відступати від чужого болю.

А Остап і Катерина Савівна бачили в ній не рубець, не тихі пересуди й не те, за що чіпляється недобре око, а силу, від якої людина лишається світлою навіть тоді, коли світ уперто дивиться тільки на обличчя.