Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

— То ви зовсім не знали, ким він був?

Софія хотіла відповісти, але Павло Омельянович уже тягнувся тремтячими пальцями до її кулона.

— Андрійко… — прошепотів він, і в цьому шепоті було стільки років чекання, що всі завмерли. — Його звали Андрій. Це я дав йому перед службою.

У кімнаті повисла тиша — важка й прозора. Старий довгі роки чекав сина з тієї війни. У паперах той значився зниклим безвісти, і десь глибоко, під шарами втоми й змирення, ще тліла маленька надія: раптом помилка, раптом живий, раптом колись відчиняться двері. Двері не відчинилися. Натомість прийшла правда — пізня, болісна, з чужим рубцем на обличчі й урятованою онукою під цим дахом. І в цій правді, крім горя, було ще й тихе світло: його син не зник у диму без сліду, не пішов намарно й самотою, а встиг урятувати дитину.

Софія зняла ланцюжок і простягнула старому.

— Візьміть. Це ваше.

Павло Омельянович накрив її долоню своєю сухою, теплою рукою….