Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

На тій самій галявині, де Оксана веліла чекати, Олеся стояла, притулившись спиною до дерева. Дівчина тремтіла, вдивляючись у темряву. Почула кроки, здригнулася.

Із мороку вийшла Оксана. Олеся відсахнулася, але та підняла руку — заспокійливий жест.

— Він… Він ще небезпечний? — спитала дівчина, голос тремтів.

— Ні, — відповіла Оксана, зупиняючись за крок від неї. — Більше не небезпечний.

Олеся подивилася на неї довгим, уважним поглядом. Оксана бачила в цьому погляді себе рік тому. Ті самі широко розплющені очі, повні страху й нерозуміння. Та сама довіра до авторитету, яка ледь не коштувала життя.

Оксана сіла поруч на повалений стовбур. Помовчала, даючи дівчині заспокоїтися. Потім заговорила тихо, майже пошепки:

— Він хотів зробити з тобою те саме, що зробив зі мною. Рік тому. Я теж була студенткою. Теж вірила йому. Думала, що він хороша людина, що допомагає мені з доброти.

Олеся обернулася до неї, очі розширилися.

— Що він… — почала вона, але голос зірвався.

— Привіз мене в цей ліс. Обіцяв допомогти з дипломом. Потім показав своє справжнє обличчя. — Оксана стиснула кулаки, нігті вп’ялися в долоні. — Ти не винна. Я не винна. Винуватий тільки він.

— Я не знала, — прошепотіла Олеся, витираючи сльози тильним боком долоні. — Він здавався таким… нормальним.

— Такі завжди здаються нормальними. — Оксана встала, простягнула руку дівчині. — Тепер ти знаєш. Ходімо. Я виведу тебе до табору.

Вони йшли мовчки. Оксана вела впевнено, Олеся йшла за нею, спотикаючись об коріння, але відчуваючи дивний захист, що йшов від цієї моторошної постаті в балахоні.

Ліс шумів навколо, але тепер цей шум здавався не загрозливим, а байдужим. За пів години попереду показалося світло вогнища. Студенти не спали, чекали.

— Олеся! Ти де була?

Хтось кинувся назустріч, обійняв її. Дівчина обернулася, щоб подякувати Оксані, але та вже зникла в темряві. Ніби розчинилася.

Олеся дивилася в ліс, туди, де щойно була постать у темному балахоні, але бачила тільки дерева й ніч. Справедливість лісу звершилася, і свідок їй більше не був потрібен.

Уранці студенти вирішили шукати Романа. Двоє хлопців пішли стежкою, яку вказала Олеся.

Знайшли його за годину. Він лежав у папороті, дивився в небо порожніми очима. Живий, але дивний. Коли його гукнули, здригнувся, спробував підвестися, упав.

Руки тремтіли так, що не могли втримати вагу тіла.

— Романе Петровичу, що сталося? — спитав один із хлопців, допомагаючи йому підвестися.

Роман розтулив рота, спробував відповісти. Але язик не слухався. Слова застрягали в горлі, виходили уривками, безладними складами.

— Я… Вона… Л-ліс… — заїкався він, дивлячись перед собою невидющим поглядом.

Його привели до табору. Студенти переглядалися, перешіптувалися. Роман сидів біля згаслого вогнища, обхопивши голову руками, гойдаючись уперед-назад.

Коли хтось намагався заговорити з ним, він здригався, відсахувався, бурмотів щось нерозбірливе.

До обіду приїхали рятувальники. Студенти викликали їх по рації, яка на той час нарешті запрацювала. Романа повезли на ношах. Він лежав, дивлячись у небо, губи ворушилися беззвучно.

За тиждень в університеті почалося розслідування. Студенти давали свідчення, розповідали про дивну поведінку Романа, про його агресію, про те, як він намагався відвести Олесю в ліс саму.

Дівчина сиділа перед комісією, стискаючи руки в кулаки, і розповідала все: про його слова, про те, як він схопив її за руку, про страх, який вона відчула.

— Він казав, що я йому подобаюся, — промовила вона, дивлячись у стіл, — що я особлива. А потім схопив мене, і я зрозуміла, що він хоче зробити щось погане.

Комісія слухала мовчки. Записувала. Кивала.

Романа звільнили за два тижні. Тихо, без скандалу, за власним бажанням, хоча всі знали правду.

Його дружина дізналася про пригоду з газет: хтось зі студентів злив історію журналістам. Вона приїхала до лікарні, де він лежав, подивилася на чоловіка — тремтячого, заїкуватого, втупленого в одну точку.

Роман повернувся додому за місяць. Але це був уже не той чоловік.

Руки тремтіли постійно, він не міг тримати виделку, не міг писати. Коли намагався заговорити, слова плуталися, застрягали в горлі. А коли бачив жінку — будь-яку, в магазині, на вулиці, по телевізору, — його зводило судомою, перед очима поставало обличчя Оксани, і він відчував, як щось гниє всередині, роз’їдає зсередини.

Він став вигнанцем. Колишні колеги відверталися при зустрічі. Друзі перестали дзвонити. Сусіди перешіптувалися за спиною.

Соціальна смерть виявилася страшнішою за фізичну: він був живий, але життя перетворилося на повільну тортури, від яких не було порятунку.

Оксана стояла на краю села, дивлячись на дорогу, що вела до міста. Десь там, у тому житті, Роман Кравченко доживав свої дні в самотності й страху.

Справедливість звершилася. Нелюдська, лісова. Вища.

Вона розвернулася й пішла назад до хати, де чекала Галина. Помста закінчилася. Починалося щось інше…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇