Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

— Я… Я покинув тебе! — видихнув він, продовжуючи відступати.

Оксана не відповіла. Зробила ще крок. Її обличчя лишалося безпристрасним, ніби він говорив незнайомою мовою.

Роман перечепився об корінь. Спробував утримати рівновагу, але тіло не слухалося.

Ноги підкосилися — не від удару, а від жаху, що накопичився за ці дні, від усіх галюцинацій, від трав, які вона йому підсипала, від її погляду, що бачив його наскрізь.

Він упав на спину, вдарився потилицею об землю, але навіть не відчув болю. Лежав, дивлячись угору.

Оксана схилилася над ним. Волосся впало вперед, обрамляючи обличчя. Вона дивилася на нього згори вниз, і в цьому погляді не було тріумфу. Не було ненависті. Було щось гірше — байдужість.

Ніби він був не людиною, а предметом. Річчю, яку треба викинути.

Роман спробував підвестися. Руки не тримали. Він відкотився вбік, спробував знову.

Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Дихання збилося, він хапав ротом повітря, але його не вистачало.

Панічна атака. Він знав цей стан, читав про нього, але ніколи не переживав. Тепер переживав.

— Будь ласка! — прохрипів він, притискаючи руку до грудей. — Я… Я не хотів! Це було не навмисне.

Оксана мовчала. Стояла над ним, не рухаючись. Вітер ворушив її волосся, балахон, але сама вона була нерухома, як ізваяна.

Роман відчував, як тіло його зраджує. Руки тремтіли так сильно, що пальці не згиналися. Ноги не слухалися, він не міг підвестися, не міг навіть повзти.

Усе, що він міг, — лежати й дивитися на неї, на ту, яку покинув рік тому помирати в цьому ж лісі.

— Оксано… — знову покликав він, але голос зірвався на хрип. — Пробач! Я був не правий. Я… Я можу все виправити. Дам гроші. Скільки хочеш. Тільки не…

Вона нахилилася ближче. Так близько, що він відчув запах трав — гіркий, різкий, незнайомий. Її обличчя було за кілька сантиметрів від його обличчя.

Він бачив кожну зморшку навколо очей — нові, яких не було рік тому. Бачив шрам на щоці — тонкий, ледь помітний. Бачив, як її губи ворушаться, беззвучно формуючи слова.

— Пам’ятаєш? — прошепотіла вона нарешті, і її подих обпік його шкіру холодом.

Роман заплющив очі. Сльози потекли по скронях, змішалися з брудом на обличчі. Він пам’ятав.

Пам’ятав усе: її крики, її спроби вирватися, її обличчя, коли він від’їжджав. Пам’ятав, як сказав собі, що вона не виживе і це розв’яже всі проблеми. Пам’ятав, як за тиждень розпитував у секретаря факультету, чи не з’являлася студентка Левченко, і заспокоївся, коли почув: «Ні».

Він пам’ятав. І вона знала, що він пам’ятає.

Оксана випросталася. Стояла над ним — силует на тлі темного неба.

Роман лежав на землі, згорнувшись клубком, обхопивши голову руками, і плакав — беззвучно, судомно. Його тіло здригалося. Під ним утворилася мокра пляма: він обмочився від страху, але навіть не помітив.

Вона навіть не торкнулася його. Не вдарила. Не погрожувала. Просто стояла й дивилася, як він розвалюється на частини від власного жаху.

Усе, що вона робила ці дні, — трави, знаки, фотографія — підготувало його психіку до цього моменту. Підштовхнуло до краю. А зараз він зірвався в прірву сам.

Оксана повільно відступила назад, розчиняючись у тіні дерев, але не йдучи. Вона дала йому час — час, щоб страх просочив кожну клітину його тіла.

Ліс зімкнувся над ним, поглинув його, і тільки далекий крик сови порушував тишу. Хижак не поспішав. Хижак готував останній удар.

Флакон у руці Оксани був теплий — вона тримала його під одягом, щоб настій не вистиг. Рідина всередині була майже чорна, пахла гірко й солодко водночас: суміш беладони, аконіту, мухомора й ще дюжини трав, які Галина вчила готувати з особливою обережністю.

За задумом Оксани, це не мало вбити. Це мало зламати.

Вона знову наблизилася до Романа. Він лежав там само, згорнувшись клубком, тремтячи, тихо схлипуючи. Почув кроки, сіпнувся, спробував відповзти, але тіло не слухалося.

— Не треба, — прохрипів він, прикриваючи обличчя руками. — Не вбивай мене. Будь ласка.

Оксана присіла навпочіпки поруч. Дістала флакон, відкоркувала. Запах посилився — їдкий, що проникав у легені.

— Я не вбиватиму тебе, — сказала вона тихо, дивлячись на нього згори вниз. — Це було б надто просто.

Роман опустив руки, подивився на неї каламутними очима. Обличчя в бруді, губи тремтять, по щоках течуть сльози.

— Що? Що ти зробиш? — видавив він.

— Змушу жити.

Оксана піднесла флакон до його губ.

— Пий.

— Ні.

Він спробував відвернутися, але вона схопила його за підборіддя — міцно, пальці вдавилися в шкіру.

— Пий. Або я виллю це тобі в очі. Осліпнеш за хвилину.

Роман розтулив рота. Вона вливала настій повільно, щоб він не вдавився. Він ковтав, кривився від гіркоти, кашляв.

Коли флакон спорожнів, вона відпустила його. Він упав на бік, хапаючи ротом повітря.

— Що це було? — прохрипів він, витираючи губи тремтячою рукою.

— Твоє покарання. — Оксана сховала флакон, нахилилася ближче до його обличчя. — Слухай уважно. Запам’ятай кожне слово.

Вона говорила повільно, виразно, дивлячись йому просто в очі. Її голос був рівний, майже лагідний, але слова пекли сильніше за кислоту.

— Щоразу, коли ти подивишся на жінку, ти бачитимеш мене. Моє обличчя. Мої очі. І ти відчуватимеш, як гниєш заживо. Зсередини назовні. Повільно. Болісно.

Роман мотав головою, намагався затулити вуха, але її голос проникав у свідомість, осідав там, вбирався, як отрута вбирається в кров.

— Ти намагатимешся брехати, — вела далі Оксана, не підвищуючи голосу. — Маніпулювати. Обманювати. Але більше не зможеш. Щоразу, коли захочеш збрехати, твої руки тремтітимуть. Голос заїкатиметься. Усі побачать твоє справжнє обличчя. Ти більше не зможеш ховатися за маскою.

Вона випросталася, стояла над ним — силует на тлі темного неба.

— Ти вкрав у мене рік життя, — сказала вона холодно. — Я забираю в тебе все. Кар’єру. Обличчя, яке ти показуєш людям. Ти житимеш. Але кожен день буде пеклом.

Роман лежав, дивлячись у нікуди. Настій починав діяти: руки затремтіли ще дужче, по тілу пробігла судома, дихання стало уривчастим. Щось усередині ламалося, перебудовувалося, рвалося на молекулярному рівні.

Оксана розвернулася й пішла геть. Не озирнулася. Роман лишився лежати в лісі — живий, але вже не той, що був годину тому.

Тепер лишалася остання справа…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇