Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Наступні тижні минули в навчанні. Оксана вивчала властивості рослин — не просто назви, а дію на організм, дози, способи застосування. Галина показувала, як готувати настої, відвари, мазі. Як маскувати отруту під ліки. Як читати людей за жестами, поглядом, диханням.

— Страх має запах, — казала стара, підносячи до носа Оксани пучок сушеного звіробою. — Коли людина боїться, вона пітніє інакше. Ти маєш це відчувати.

Оксана вчилася відчувати.

Вона змінювалася зовні. Сорочки ставали грубіші, Галина шила їй одяг із домотканого полотна — темний, практичний. На руках з’явилися шрами від роботи з колючими рослинами, садна від лазіння по деревах за пташиними гніздами. Галина веліла приносити яйця, щоб навчитися рухатися безшумно.

Волосся відросло, стало жорсткішим. Оксана більше не заплітала його акуратно, просто прибирала назад. Погляд змінився: порожнеча зникла, але на її місці з’явилося щось холодне, зосереджене. Погляд хижака.

Увечері, коли за вікном згустилася темрява, а в хаті потріскував вогонь, Галина поклала перед Оксаною пучок сушеного аконіту — того самого, синього, гарного.

— Візьми, — сказала стара.

Оксана взяла. Квітки були крихкі, ламкі, пахли гірко й солодко водночас.

— Це зброя, — вела далі Галина. — Як ніж. Можеш використати, а можеш ні. Але ти маєш знати, що вона в тебе є.

Оксана дивилася на пучок. Повільно, дуже повільно на її губах з’явилася усмішка — перша за багато днів. Але це була не та усмішка, що раніше: не м’яка, не світла. Це була усмішка вовчиці, яка нарешті зрозуміла, що в неї є ікла.

Оксана не спала третю ніч поспіль. Лежала на своєму ліжку, дивилася в стелю й бачила його обличчя: то привабливе, яким воно було в машині, то холодне, яким стало в лісі.

Минув місяць від початку навчання. Вона вивчила назви десятків рослин, навчилася рухатися безшумно, читати страх у чужих очах. Але ненависть усередині не зменшилася — навпаки, розрослася, заповнила весь простір, не лишивши місця нічому іншому.

Галина бачила це. Бачила, як дівчина стискає кулаки уві сні, як скрегоче зубами, як прокидається з криком і сидить, обхопивши коліна, до світанку.

— Ходімо, — сказала стара одного ранку, коли небо тільки-но почало світлішати на сході.

— Куди? — хрипко спитала Оксана, протираючи очі.

— До річки. Час.

Галина накинула на плечі шаль, взяла зі стола в’язку сушених трав. Вони йшли мовчки. Ліс прокидався, птахи починали співати, десь удалині стукав дятел, під ногами хрустіли сухі гілки. Повітря було холодне, пахло росою й мокрою корою.

Оксана йшла за Галиною, відчуваючи, як серце б’ється дедалі швидше. Щось мало статися — вона знала це з того, як стара рухалася, з тиші між ними.

Річка зустріла їх шумом. Вода була темна, швидка, холодна. Навіть стоячи на березі, можна було відчути, як від неї тягне крижаним подихом.

Галина зупинилася біля самої кромки, де вода лизала каміння.

— Роздягайся, — звеліла вона, розпалюючи маленьке вогнище з принесених трав.

— Навіщо? — Оксана обхопила себе руками.

— Ритуал очищення. Чорна жовч. — Галина підпалила трави, їдкий дим поповз над водою. — Ти маєш вихлюпнути всю ненависть у воду, викричати її, відпустити тілесно.

— Ні. — Оксана відступила на крок. — Я не хочу.

— Не питаю, хочеш ти чи ні. Кажу, що треба зробити.

— Якщо я відпущу ненависть, мені не буде чим жити! — Голос Оксани зірвався на крик. — Вона — мій двигун. Без неї я знову стану тією слабкою дурепою, якою була.

Галина підійшла ближче, поклала руку на плече дівчини — важко, але не грубо.

— Ненависть — це дар, — сказала вона тихо, майже лагідно. — Роман забрав твою невинність, але дав тобі силу. Не марнуй її на істерики. Зроби з неї зброю. Але щоб вона стала зброєю, ти маєш навчитися керувати нею, а не дозволяти їй керувати тобою.

Оксана стояла, стиснувши щелепи. Руки тремтіли не від холоду, а від внутрішньої бурі, що рвалася назовні.

— Увійди у воду, — повторила Галина, відпускаючи її плече. — Зроби це.

Оксана стягнула сорочку через голову, скинула спідницю. Шкіра миттю вкрилася сиротами.

Вона ступила крок до річки. Вода обпекла ступні холодом, ніби тисяча голок уп’ялася в шкіру. Ще крок. Вода піднялася до колін, потім до стегон.

Дихання збилося, серце калатало як шалене.

— Далі, — долинув звідкись здалеку голос Галини.

Оксана зайшла по пояс. Крижана вода стиснула груди, вичавила повітря з легень. Вона зупинилася, не в силі рухатися далі.

— Кричи, — наказала Галина з берега.

— Що кричати? — прохрипіла Оксана, обхопивши себе руками.

— Усе, що гниє всередині. Вихлюпни. Зараз!

І Оксана закричала. Спершу тихо, майже пошепки, потім голосніше, голосніше, аж поки крик не почав дерти горло. Вона била кулаками по воді, бризки летіли в усі боки, холод палив шкіру, але вона не зупинялася.

Кричала його ім’я, кричала все, що хотіла йому сказати, але не змогла тоді, в лісі. Кричала про біль, про сором, про те, як він украв у неї довіру, як розтрощив світ на шматки. Сльози змішувалися з річковою водою.

Вона плакала, кричала, задихалася, а потім просто стояла в річці, погойдуючись на хвилях, і дивилася на свої руки — червоні від холоду, тремтячі.

Тиша. Тільки шум води. Птахи перестали співати, ніби ліс завмер, дослухаючись.

Оксана повільно вийшла на берег. Ноги підкошувалися, зуби цокотіли так сильно, що здавалося, ось-ось розлетяться. Галина мовчки накинула на її плечі теплу ковдру, загорнула, як немовля.

— Дивися на мене, — звеліла стара, підводячи підборіддя Оксани.

Оксана підвела очі. Галина вдивлялася в них довго, уважно, ніби читала щось написане дуже дрібним почерком.

— Бачу, — нарешті кивнула вона. — Хаос пішов. Тепер ти готова.

— До чого? — прошепотіла Оксана, все ще тремтячи.

— Не до вбивства. — Галина підштовхнула її до вогнища, де ще тліло вугілля. — До полювання.

Вони сиділи біля вогню, доки сонце не піднялося вище над деревами. Дим від трав розвіявся, але запах лишився — гіркий, смолистий.

Оксана відчувала, як усередині щось змінилося. Ненависть нікуди не поділася, але тепер вона не кипіла, не палила зсередини. Вона стала холодною, зосередженою. Інструментом.

— А що, як він зробив це не лише зі мною? — спитала Оксана, дивлячись на згасаюче вугілля. — Що, як він продовжує?

Галина кинула у вогонь суху гілку. Та спалахнула, затріщала.

— Такі не зупиняються, — сказала стара, не відводячи погляду від полум’я. — Вони шукають нових жертв. Така їхня природа. Хижаки не змінюються.

Оксана стиснула ковдру сильніше. Думка оформилася чітко, ясно, ніби хтось написав її на дошці.

— Тоді я маю зупинити його, — промовила вона повільно. — Не заради себе. Заради тих, хто буде наступним.

Галина повернулася до неї, і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — не радісна, радше схвальна.

— Ось тепер ти зрозуміла, — сказала стара, підводячись. — Помста заради помсти робить тебе вбивцею. Помста заради захисту інших робить тебе воїном.

Оксана встала слідом. Ковдра зісковзнула з плечей, але вона вже не тремтіла. Дивилася на річку, на ліс за нею, на небо, де пливли легкі хмари.

Щось усередині клацнуло на місце, як замок. Вона більше не була жертвою. Вона стала чимось іншим — хижаком, який знає, на кого полює. І захисницею, яка не дасть повторитися тому, що сталося з нею, з кимось іще.

Галина йшла попереду, назад до хати. Оксана йшла за нею, і в її кроках з’явилася нова впевненість. Ліс більше не здавався чужим. Він став її територією…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇