Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Того дня Павло довго сидів біля вікна з міцним несолодким чаєм. Щетина кололася, голитися не хотілося. За добу світ устиг перевернутися двічі: ще вчора він оплакував Вероніку, а сьогодні майже ненавидів її. Ще вчора віддав би багато, аби побачити дружину живою, а тепер багато віддав би за те, щоб вона й далі залишалася лише портретом на камені.

Він набрав номер Станіслава Ігнатійовича, старого знайомого, який колись служив у слідчих органах, а тепер допомагав знаходити людей через свої зв’язки. Людина він був різка, зайнята, але надійна. До нього зверталися, коли звичайні пошуки заходили в глухий кут.

— Станіславе Ігнатійовичу, це Павло Дорошенко. Так, добрий день. Потрібна допомога.

Він розповів про Максима, про бабусю, про матір, яка поїхала до великого міста по гроші на операцію й зникла.

— Поки вона вважається зниклою безвісти, я не зможу всиновити хлопчика, — сказав Павло. — Але справа не лише в цьому. А раптом із нею сталася біда? Максим чекає на неї. Він вірить, що вона його не покинула.

— Простіше було б вирішити питання через потрібних людей, — пробурчав Станіслав Ігнатійович. — Мати зникла давно, дитина в притулку, такі справи закриваються.

— Не хочу так. Якщо вона жива, я не маю права викреслити її з життя сина. А якщо померла, тоді діятиму далі.

Співрозмовник помовчав.

— Гаразд. Подивлюся. Але чудес не обіцяю. Іноді слід холоне назавжди. Хоча найчастіше такі історії закінчуються просто: мати влаштувала собі нове життя й не хоче повертатися.

— Вона поїхала двадцять восьмого грудня. Сіла в потяг. Де зійшла, ніхто не знає.

— Потяг, значить. Зрозумів. Буду на зв’язку.

Відповіді довелося чекати понад тиждень. Увесь цей час Павло працював із дому, лише іноді заїжджав до офісу. Максим жив у нього майже постійно, формально — за тимчасовим дозволом. Дарина поруч із ним ожила: у квартирі знову лунав дитячий сміх, а не лише тихі кроки няні.

Пізно ввечері, коли діти чистили зуби, телефон нарешті задзвонив.

— Знайшов я твою Аліну Бондар, — сказав Станіслав Ігнатійович. — Зараз вона в пологовому відділенні на околиці одного міста. Заклад бюджетний, умови погані. За документами стала сурогатною матір’ю. До того довго лежала в лікарні після травми голови, лікувалася від втрати пам’яті. У виписці зазначено, що спогади повністю не відновилися.

Павло мовчав. Із ванної долинав звук води й щітки: Максим чистив зуби старанно, як дитина, яку колись добре навчили простих побутових правил.

— Вона пам’ятає сина?

— Не схоже. Паспорт відновлювала, медичні папери теж, а свідоцтво про народження дитини не запитувала. Може, не знала про нього. Може, хтось допоміг їй забути не лише в голові, а й на папері. Історія каламутна. Жила якийсь час із санітаром із тієї лікарні, Назаром Середою. Потім погодилася виносити дитину для бездітної пари. Тільки незадовго до пологів майбутній батько, його дружина й родичі загинули в аварії. А Аліна народила трійню. Зараз вона там, ледве відновлюється.

Павло опустився на стілець. Мати Максима жива. Можливо, не покидала його. Можливо, сама була загублена. І тепер лежить десь із трьома немовлятами на руках, не пам’ятаючи власного сина…