Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Наступного дня Павло взяв із собою Максима й Дарину. Правди хлопчикові він не сказав. Надто багато могло виявитися помилкою: документи, адреса, зовнішня схожість. Максим уже пережив досить, щоб знову вдарити його надією в найболючіше місце.

— Їдемо провідати одну мою знайому, — пояснив Павло, коли діти вмостилися на задньому сидінні.

Дарина спитала, чи далеко. Павло відповів: кілька годин. Цього виявилося досить. Діти пили сік, дивилися мультфільми на планшеті, іноді сперечалися через навушники. Павло час від часу дивився в дзеркало на Максима й думав, що скаже йому, якщо за дверима справді виявиться Аліна. І як промовчить, якщо це буде не вона.

Пологове відділення стояло на відшибі. Стара двоповерхова будівля з червоної цегли виглядала стомленою, ніби давно звикла, що її ремонтують абияк. Навколо тяглися пустирі, рідкі дерева, напівзруйновані господарські будівлі. Явно не від доброго життя Аліна опинилася тут. Можливо, хотіла тиші. Можливо, у неї просто не було грошей на інше місце.

Біля входу їх зустріла літня повна жінка в халаті. Павло знизив голос, поки Максим розглядав різьблені старі двері.

— Скажіть, Аліна Бондар тут?

— Тут. А ви хто, батько трійнят? Слава Богу, знайшлися. Вона вже твердила, що писатиме відмову, мовляв, нікому не потрібна з трьома немовлятами.

Павло не став пояснювати все на порозі. Їх провели всередину, видали гостьові халати. До палати дітей не пустили, веліли чекати в маленькому обшарпаному коридорі для побачень.

За кілька хвилин двері відчинилися, і назовні, притримуючись за стіну, вийшла худенька світловолоса жінка. Бліде обличчя, сині тіні під очима, лікарняний халат, капці — усе в ній говорило про втому. Але її краса була такою ясною й крихкою, що Павло на мить розгубився.

Максим першим підвів голову. Секунду дивився, не кліпаючи, а потім зірвався з місця.

— Мамо!

Він влетів у неї так сильно, що Аліна похитнулася. Павло схопився, але вона втрималася. Хлопчик обійняв її за талію, уткнувся обличчям у халат і заридів.

— Мамо, ти знайшлася! Де ти була? Я чекав на тебе. Я так сумував.

На обличчі Аліни спершу було нерозуміння. Вона дивилася на хлопчика, ніби намагалася впізнати сон. Потім щось здригнулося в очах. Рука повільно лягла йому на волосся. І пам’ять, що довгі місяці стояла за каламутним склом, раптом дала тріщину.

Вона побачила старий дім. Матір, яка простягала гроші на дорогу. Маленького Максима на порозі — сонного, теплого, довірливого. Почула власний голос: усе буде добре, я зароблю, зробимо операцію, і ти ще ходитимеш сама. Знову відчула страх, із яким сідала в потяг, залишаючи найдорожчих заради єдиного шансу…