Зникнення квітів із могили дружини здавалося дивним, аж поки камера не показала несподівану правду

Коли лікар нарешті з’явився, Аліна схопилася так швидко, що Павло ледве встиг підтримати її за лікоть.

— Не лякайтеся завчасно, — сказав лікар. — Діагноз поставили. Захворювання рідкісне, генетичне, але лікується. Такі операції дітям роблять за медичною програмою, але платно в клініці вийде швидше, я там теж консультую. Головна складність — кров. У вашого сина дуже рідкісна група. Без достатнього запасу йти на операцію ризиковано.

Аліна зблідла. Павло, навпаки, раптом видихнув.

— Тоді, можливо, нам пощастило. У мене така сама група.

Аліна повернулася до нього так різко, ніби не повірила.

— Справді?

— Справді. Але нехай спершу перевірять.

Кров підійшла. Потім провели додаткові тести на сумісність. Павло вже думав лише про операцію, коли лікар запросив їх до кабінету й повідомив іще одну дивину.

— Генетична перевірка показала, що ви з дитиною близькі родичі. Якщо ви не батько, як стверджуєте, значить, батьком міг бути ваш близький родич. Наприклад, брат.

Аліна розгублено подивилася на Павла. Він не відразу зміг відповісти. Свого старшого, з яким виріс в одній родині, він знав добре, і той не мав стосунку до цієї історії. Але слова лікаря підняли з пам’яті давні розмови. Павло знав, що був усиновлений. Батьки розповіли йому про це, коли він виріс. Біологічна мати померла під час пологів, родичів у неї не було. Про брата ніхто ніколи не говорив.

Поки Аліна сиділа в коридорі біля операційної й шепотіла молитви, Павло знову зателефонував Станіславу Ігнатійовичу. Пояснив ситуацію, попросив перевірити все, що пов’язане з його появою в дитячому закладі багато років тому.

Той передзвонив ще до закінчення операції.

— Павле, ти знав, що тебе забрали з будинку дитини не самого?

— Що?

— Ти потрапив туди з братом. Двійня. Народилися в один день. Мати справді померла під час пологів, сама була із сиріт, нікого поруч. Потім вас розлучили. Тебе всиновила одна родина, другого хлопчика, схоже, забрали не зовсім законно. Документи каламутні, але слід є.

Павло заплющив очі. У коридорі пахло ліками й мокрим одягом. За дверима лікарі рятували Арсена, дитину Аліни й водночас сина людини, яка могла виявитися його рідним братом.

— Ім’я другого хлопчика?

— Ярослав.

Павло згадав, як Аліна називала біологічного батька трійні. Чуже ім’я раптом стало рідним, хоч самої людини вже не було серед живих.

З одного кінця коридору до Аліни йшов Павло, несучи новину, що він, імовірно, дядько її синам. З другого вийшов лікар, знімаючи маску.

— Операція пройшла успішно, — сказав він. — Патологію усунули. Тепер головне — відновлення, загрози життю більше немає.

Аліна затулила обличчя руками й заплакала. Павло підійшов і обійняв її обережно, ніби боявся завдати болю. Того дня вони вперше не ховали того, що давно вже росло між ними. Не говорили гучних слів, не обіцяли неможливого. Просто стояли поруч у лікарняному коридорі й розуміли, що більше не хочуть розходитися в різні боки…