Зустріч із дочкою лісника від самого початку склалася зовсім не так, як розраховували її учасники

Опинившись у їхньому кільці на стежці, Марина марно намагалася вивільнити руку. І раптом чоловіки завмерли: до них наближався сріблястий вовк. Дівчина дивилася на звіра, затамувавши подих. Він ступав плавно, майже легко, але загроза відчувалася в кожному кроці. Навіть у неї, яка колись знала цього вовка зовсім маленьким, по спині пройшов холод.

— Срібний… Невже це ти?

Відтоді як батько відпустив його в глибину лісу, минуло майже десять років. Для вовка — ціле життя. Марина не відразу могла повірити, що перед нею той самий вихованець. Може, лише схожий звір? Може, випадково опинився поруч? Питання ще не мали відповіді, а чоловіки вже відступали перед ним.

Високий подався назад. Татуйований Денис завмер, ніби боявся навіть відвести очі. Пальці на Марининому лікті нарешті розтиснулися: чоловік, що тримав її, відпускав повільно, уникаючи різкого руху.

— Звідки тут вовк? Він чий? — хрипко спитав Денис.

— Мовчи й не смикайся, — урвав високий.

Кремезний, із чорною борідкою, потягнувся до поясної кобури. Чорний помітив це відразу.

— Бурий, руки прибери. Вистрілиш — кинеться.

— Думаєш, без пострілу не кинеться? — огризнувся той. — Бачив я таких у глухих лісах. Людину зжеруть і не зупиняться. Особливо скажені.

Срібний завмер навпроти ватажка. Марина намагалася прочитати його бурштиновий погляд. Упізнав? Ненавидить? Чи бачить лише здобич? Людські пояснення приходили одне за одним і не давали певності. Але їй дедалі сильніше здавалося, що для вовка ці троє не просто випадкові стрічні.

Можливо, він пам’ятав запах людей, які з’являлися на його території й убивали родичів. Можливо, розрізняв небезпеку інакше, ніж вона, без слів і обіцянок помсти. Дівчина не знала, що саме відбувалося у звіриній свідомості. Відчувала тільки, що загроза, яку принесли чоловіки, стосувалася не лише її: лісу, його мешканців, усього звичного світу навколо. Саме це поєднувало в її сприйнятті Срібного й тих, кого він тепер не зводив із очей.

У давній пам’яті вовка озброєна людина була ворогом. У Срібного була й інша пам’ять: тепло дому, люди, поруч із якими він виріс. Серед тих, хто стояв зараз на дорозі, була та, кого слід було захистити.

Віктор вирішив розірвати нерухомість командою:

— На три в різні боки. Бурий — ліворуч, до машини. Денис — праворуч, у ліс. Я прямо до дороги. Дівку лишаємо йому. Раз… два…

Договорити не вдалося. Стрибком метрів на п’ять Срібний опинився біля Чорного й схопив його за передпліччя. Віктор закричав, упав на коліна, вільною рукою намагаючись відштовхнути звіра. Вовк смикнув головою й відпустив поранену руку, вже розвертаючись до другого чоловіка.

Бурий таки вихопив пістолет. Постріл прогримів, але куля пройшла повз. Наступної миті величезний звір усією вагою обрушився на нього. Пролунав хрускіт — чи то ребра, чи то ключиця. Марина не могла розібрати, що саме сталося; все змінювалося надто швидко.

Денис кинувся до джипа. Розчахнув дверцята, пірнув усередину й устиг грюкнути ними майже перед самою вовчою пащею. Ще мить — і ікла зімкнулися б біля його обличчя. Від першої команди до цього грюкоту минуло не більше десяти секунд. Двоє чоловіків лишилися на землі, третій тремтячими руками намагався влучити ключем у замок запалювання.

Срібний не продовжив нападу. Відійшовши, він став перед Мариною, відділяючи її від людей. Шерсть настовбурчилася, на іклах виднілася кров. Але до дівчини був звернений знайомий погляд — той, який вона пам’ятала з дитинства.

— Ти мене впізнав, — промовила вона. — За мною прийшов, захистити.

З грудей звіра долинув низький звук, схожий і на гарчання, і на виття. Один із поранених спробував підвестися; Срібний одразу повернув до нього вишкірену морду. Чоловік завмер.

— Досить. Не треба більше, — тихо попросила Марина. — Ходімо звідси.

Вовк послухався, на її подив. Задкуючи й не зводячи очей із супротивників, наблизився до неї. Від нього пахло лісом і диким звіром — зовсім не так, як від собак біля людського житла.

— Ми йдемо, — голосно оголосила дівчина. — А вам тут більше нічого робити. Забирайтеся з нашого лісу й не повертайтеся.

Чорний притискав до себе ушкоджену руку.

— Ще пошкодуєш. Доберуся і до тебе, і до батька твого. І до цієї тварюки.

Відповідне гарчання обірвало його слова. Марина пішла від дороги в хащу. Срібний рухався за нею, озираючись. Напруга в ньому ослабла тільки після того, як заведений нарешті мотор стих удалині.

Дівчина зупинилася, повернулася до захисника й заговорила повільно, виразно, як колись, розучуючи з ним команди:

— Треба батька попередити. Вони небезпечні, вони повернуться. За нами прийдуть, розумієш? Допомога потрібна. Ти можеш його знайти?

Бурштинові очі дивилися не кліпаючи. Вовк нахилив голову, і Марина присіла перед ним, намагаючись опинитися на одному рівні.

— Мені здається, ти розумієш. Завжди більше за інших розумів. Знайди Павла. Приведи тата до мене. Лісника пам’ятаєш?

На цьому слові Срібний здригнувся й тихенько заскавучав. У звуці раптом проступило колишнє цуценя, що відгукнулося на знайоме.

— Лісник, так! Павло, мій батько. Нехай прийде сюди, приведи його.

Вовк ще трохи дивився на неї, потім повернувся й пішов. Останній сріблястий відблиск зник між листям. Знову чулися птахи, ворушився вітер у кронах. Після криків і пострілу ця звичайна лісова тиша мала б заспокоювати, але Марина відчула, наскільки самотня вона тепер.

Вона сама відпустила захисника. Чи добре вчинила? Чи зуміє він зрозуміти доручення, чи виконає прохання? Дикому звірові вона пояснювала все так, ніби він людина. А раптом побачила лише те, чого їй хотілося: вовк прогнав чужинців зі своєї землі, а вона вирішила, що він прийшов заради неї? Сумнів не скасовував пережитого порятунку, але залишав без відповіді найважливіше — чи повернеться Срібний і чи знайде батька.

Ялини ніби зімкнулися, потемніли. Звичайні звуки тепер змушували насторожуватися. Удалині хруснула гілка. Срібний? Люди Чорного? Марина вирішила не лишатися на місці. Додому вона могла вийти з будь-якої частини заповідника, треба було лише уникнути нової зустрічі з браконьєрами.

Вона вибрала непримітні стежки й пішла, намагаючись рухатися тихо. При кожному шереху зупинялася, вслухалася, озиралася в надії побачити сріблясту шерсть. Але за спиною стояла тільки зелена стіна. Нарешті Марина прихилилася до старої берези й заплющила очі…