Зустріч із дочкою лісника від самого початку склалася зовсім не так, як розраховували її учасники

Віктор спершу посміювався з лісникової наполегливості. Але з’явилися справжні штрафи, а за вбивство лосихи з двома телятами порушили кримінальну справу. Тут веселощі скінчилися. Наприкінці травня, пізно ввечері, біля дому Ковалів зупинився чорний позашляховик. Чорний і двоє його людей увійшли на подвір’я без запрошення.

Звичної посмішки на обличчі Віктора не було. Під шкірою ходили жовна; у холодному погляді стояла злість. Він тицьнув Павлові пальцем у груди й заговорив, майже не залишаючи проміжків між словами:

— Догрався ти, ліснику. Набридли нам твої витівки. Ще раз спробуєш щось улаштувати — розмова буде зовсім інша.

— Погрожувати приїхав?

Павло змусив себе вимовити це спокійно. Усередині все стислося: за тиждень мала повернутися на канікули донька. Йому самому доводилося ризикувати й раніше, але тепер небезпека підступала до неї.

— Попередити, — поправив Чорний. — Поки що по-доброму. І міській своїй дівці поясни, щоб сюди не лізла. Ліс великий, з дівчатами тут усяке трапляється.

Павло рвонувся до нього, однак поплічники встигли схопити й утримати. Слова довелося видушувати крізь стиснуті зуби:

— До неї доторкнешся — ніде не сховаєшся. З-під землі дістану.

Віктор удав здивування.

— А я тут до чого? Живу за законом. Це ти війну тут затіяв. Охолонь, подумай. Тиждень тобі даю.

Позашляховик поїхав, а Павло ще довго сидів на ґанку перед темним лісом. Уперше за багато років звичний краєвид не повертав спокою. Чорний назвав доньку, і все протистояння відразу стало іншим: справа стосувалася вже не тільки самого лісника. Відмахнутися від загрози він не міг, але й надійного захисту не бачив.

Гроші, сила, зв’язки були у Віктора. Павлові лишалися стара рушниця й переконання, що він чинить правильно. Він звик спиратися на цю впевненість у роботі, однак зараз особливо ясно відчував її межі. Правота не втримає чужу руку й не завадить тим, хто звик діяти безкарно. Ось від цього, а не від віддаленого шуму машини, на ґанку було так важко лишатися самому.

Він хотів, щоб усе літо Марина провела в тітки в місті. Донька відмовилася навідріз. Навіть по голосу було чути ту саму дитячу впертість, з якою вона колись виходжувала вовченя.

— Тату, я не стану ховатися, поки ти тут сам. Разом даватимемо раду. Я тебе не залишу.

Вона приїхала через п’ять днів: засмагла, схудла за сесію, енергійна, як завжди. Із привезених речей особливо тішили її новий бінокль для батька, мисливський ніж і планшет із програмами для GPS-координат. У цих подарунках було її бажання допомогти справі, яку вони вважали спільною.

— Час і нам сучасними засобами користуватися, — сказала Марина, підморгнувши. — Я вже з екологічним фондом зв’язалася. Хлопці обіцяють допомогти з юридичними питаннями.

Про візит Чорного батько розповідати не став. Не хотів лякати, але зажадав не ходити самій, особливо до далекого розпадку, де трималися Вікторові люди. Для Марини ж знайомий ліс і далі здавався місцем, у якому чужа небезпека не могла перекреслити пам’ять про кожну стежку.

Того ранку вона взяла відро й пішла по чорниці в низину. Павло був на іншому кінці заповідника: допомагав гасити невелику пожежу. Зателефонувала стривожена Лідія Андріївна. Бачила, як дівчина пішла сама, зупиняла, казала, що далеко без супроводу не можна. А та лише засміялася: хіба можна боятися там, де кожен кущ знайомий із дитинства?

Павло відразу набрав доньку. Зв’язок у лісі був поганий, додзвонитися не виходило. Потім з’явився новий осередок вогню, і робота знову потребувала його уваги. Скрегочучи серцем, лісник переконував себе, що Марина вже доросла й зуміє про себе подбати. Місця вона справді знала чудово. На цій думці йому довелося зупинитися, хоча тривога не відступала.

Пізніше, розповідаючи йому про те, що сталося, Марина не могла відділити жах від захвату. На старій вирубці вона збирала ягоди й почула незвично гучний двигун. Машини там з’являлися рідко. Дівчина вийшла до дороги, думаючи дізнатися, чи не заблукали туристи й чи не потрібна допомога. Із дорогого джипа вибрався сам Вітя Чорний, слідом — двоє поплічників. Марина зрозуміла, як помилилася…