Зустріч із тихим таксистом закінчилася для бандитів зовсім не так, як вони розраховували
Він відступив від дверей і безшумно піднявся сходами на другий поверх. Там було темно й тихо. Довгий коридор із кількома дверима по обидва боки.
За одними з них, судячи з хропіння, хтось спав. Микола Степанович рухався від дверей до дверей, дослухаючись. За першими хропіли двоє. За другими була тиша. Треті двері в кінці коридору були масивніші за інші, з добрим замком.
Кабінет боса, здогадався він.
Він спробував ручку. Замкнено, звісно. Але замок був не такий примітивний, як на бараці. Сучасний, із кількома циліндрами. На такий знадобиться більше часу.
Микола Степанович зважив варіанти й вирішив діяти інакше. Він повернувся до дверей, за якими хропіли двоє, і тихо відчинив їх.
Усередині була невелика кімната з двома ліжками. На них, повністю одягнені, спали двоє бандитів. У одного на тумбочці лежав пістолет. У другого автомат — на підлозі, біля ліжка.
Микола Степанович узяв автомат, перевірив магазин. Повний. Перемкнув на одиночний вогонь, щоб не здіймати зайвого шуму. Потім він підійшов до сплячих і кількома швидкими, точними ударами відправив їх у глибший сон. Зв’язав, заткнув роти. Тепер вони не прокинуться щонайменше годину.
Двоє готові.
З автоматом у руках він почувався впевненіше. Це була знайома зброя. Надійна, з якою він провів тисячі годин на полігонах і в реальних операціях.
Він спустився назад на перший поверх і підійшов до кімнати з телевізором. Троє все ще сиділи там, нічого не підозрюючи.
Микола Степанович глибоко вдихнув, видихнув. Серце билося рівно, пульс був у нормі. Він був готовий.
Він розчахнув двері й увійшов, тримаючи автомат на рівні очей.
— Сидіти, — сказав він неголосно, але твердо. — Руки на стіл. Хто сіпнеться, отримає кулю.
Троє бандитів завмерли. Їхні очі метнулися до зброї на столі. Але ствол автомата дивився їм просто в груди. Відстань була надто мала. Кут надто невигідний. Будь-яка спроба схопити пістолет закінчилася б смертю.
Хто цей старий? Звідки він узявся? Як пройшов охорону?
