Звичайна прогулянка лісом обернулася тривожною історією після несподіваної знахідки

Мар’яна спершу кліпнула, ніби не відразу збагнула сенс сказаного. Потім її обличчя перекосилося, і вона голосно, зло розреготалася.

— От як? Приїхала вона! Молодець яка. А тепер розвертайся й їдь, звідки приперлася, поки я тобі сама дорогу не показала.

Вона засукала рукави, вже готова кинутися вперед. Та з машини вийшов високий кремезний чоловік. Він нічого не сказав — тільки став поруч із вагітною жінкою. Цього вистачило: Мар’яна одразу відступила на крок. З таким силою тягатися вона не могла. Однак хвіртку собою все одно затулила, ніби хлопець був не живою людиною, а мішком із грошима, який у неї збиралися відібрати.

— Таким, як ви, дітей довіряти не можна, — сказала жінка. Голос її був рівний, але кожне слово било точно. — Ви б’єте його, принижуєте, ганяєте як робітника. Заради чого? Заради виплат? Вам не соромно? Він дитина. У нього має бути школа, дім, нормальне життя, а не корівник із ранку до ночі.

Мар’яна побагровіла. Вона звикла нападати першою й рідко чула, щоб хтось говорив із нею так відкрито. Словами відповісти вона не встигала, а на бійку зважитися заважав чоловік біля машини.

Назар, почувши своє ім’я, вискочив із сараю. Серце калатало десь у горлі. Мар’яна метнулася до нього й схопила за футболку, та він вирвався так різко, що тканина вислизнула з її пальців. Наступної миті хлопець опинився за спиною кремезного чоловіка.

— Зрадник! — прошипіла тітка. — Невдячна паскудо! Так і знала, що ти весь у свого батька!

Вона плюнула на землю, ще кілька хвилин сипала прокльонами, потім зрозуміла, що Назара зараз не втримати. Розвернулася, кинулася у двір і схопила телефон. По її обличчю було ясно: вона збирається дзвонити в поліцію.

Вагітна жінка швидко відчинила дверцята машини.

— Сідай, Назаре.

Він послухався. Сам не вірив, що робить це. Йому здавалося, що ось-ось Мар’яна вибіжить, схопить його за плече, потягне назад, а всі довкола скажуть, що так і треба, бо дорослі завжди знають краще. Та дверцята зачинилися, двигун рівно загудів — і машина рушила з місця.

Назар озирнувся. Тітчин двір віддалявся. Він думав, що його везуть у дитячий будинок, і вперше за довгий час ця думка не лякала, а тішила. Там не буде Мар’яни. Не буде її крику, її принижень, її вічних звинувачень. Він зможе ходити до школи, читати підручники, сидіти за партою, бути просто дитиною. Йому здавалося, що бажання здійснилося майже повністю, хоч він іще не знав, куди насправді їде.

— Назаре, — тихо сказала жінка, повернувшись до нього. — Пробач, але ми не заїдемо до баби Ганни. Вона знає, що я забрала тебе. Знає, що ти хотів би попрощатися. Але часу немає. Якщо поліція приїде раніше, ніж ми виїдемо, тебе можуть повернути Мар’яні до з’ясування. Розумієш?

Він швидко кивнув. Звісно, він хотів побачити бабу Ганну. Обійняти її, сказати дякую, бодай раз вимовити все те, що застрягало всередині. Та думка про повернення до тітки була страшніша.

Кремезний чоловік за кермом увімкнув радіо. В машині залунала негучна музика, і Назар зрозумів, що зараз не час засипати запитаннями. А запитань було стільки, що вони тіснилися в грудях. Хто ця жінка? Чому повернулася по нього? Куди вони їдуть? Що буде далі?

Він мовчав, вчепившись пальцями в край сидіння. За вікном тяглася дорога. Село лишилося позаду, потім мигнуло одне місто, потім інше. Назар зрозумів, що його везуть далеко. Це було сумно через бабу Ганну й водночас радісно, бо з кожним кілометром Мар’яна ставала дедалі далі.

Нарешті автомобіль звернув до великої будівлі за огорожею. Біля воріт їх зупинили, потім пропустили всередину. Назар напружено оглядався. Це місце не скидалося ні на школу, ні на дитячий будинок: довкола були дорослі, охорона, люди з діловими обличчями. Його тривога знову піднялася.

Машина під’їхала ближче до входу. І тоді він побачив її.

Біля дверей стояла мама.

Назарові здалося, що серце на мить зупинилося. Мама була жива. Не уві сні, не в пам’яті, не в тому болісному уявленні, яке інколи малювало її вночі, — а тут, перед ним. Машина ще не зупинилася, а він уже розчинив дверцята й кинувся до неї…