Звичайна прогулянка лісом привела старого до згортка, що приховував тривожну таємницю

Він був обмотаний щільним вовняним пледом — яскравим, чужим серед моху, глини й опалого листя. Спершу Остап Маркович вирішив, що хтось знову викинув у лісі непотріб. Він уже хотів сердито зітхнути, та раптом ізсередини долинув ледь чутний звук.

Тонкий. Уривчастий. Майже загублений у холодному повітрі.

Плач.

Старий завмер. На коротку мить він не повірив власним вухам, потім опустився навколішки так різко, що в суглобах озвалася біль. Тремтячими пальцями він почав розгортати край пледа. Тканина зовні була волога й крижана. Серко стояв поруч нерухомо, напружений, ніби теж розумів: будь-який зайвий рух може бути небезпечним.

Коли плед розкрився, Остап Маркович побачив немовля.

Зовсім маленьку дитину, бліду, майже нерухому. Крихітні губи тремтіли, дихання було слабким і нерівним. Старий відчув, як у нього перехопило горло.

— Господи… Маленький ти мій, — видихнув він.

Страх ударив боляче, але разом із ним прийшла ясність. Не можна гаяти ані хвилини. У яру тягнуло сирістю, холод пробирався під одяг навіть дорослому, а дитина була надто мала й надто слабка. Остап Маркович дістав телефон, підняв його вище, повернувся в один бік, потім в інший. На екрані не було жодної смужки зв’язку.

Він стиснув зуби, сховав телефон і швидко зняв із себе куртку. Руки тремтіли, та рухи стали обережними й точними. Старий загорнув малюка спершу в плед, потім у свою куртку, притис до грудей і спробував зігріти подихом. Дитина тихо схлипнула, і цей слабкий звук додав йому сил. Отже, живий. Отже, ще можна встигнути…