Звичайна прогулянка лісом привела старого до згортка, що приховував тривожну таємницю

Дорога до нього здалася безкінечною. Гілля чіплялося за рукави, холодне повітря різало горло, а згорток біля грудей здавався водночас легким і нестерпно важким. Серко біг попереду, повертався, торкався носом руки господаря й знову показував напрямок. Остап Маркович прислухався до дитини й боявся, що слабкі схлипування раптом зникнуть.

На пагорбі він дістав телефон. Одна смужка зв’язку з’явилася, здригнулася й ледь не щезла. Старий підняв руку вище, зробив крок убік, завмер і набрав номер екстреної служби.

— Слухаю вас, що сталося? — пролунав голос.

— Я в лісі, біля старої стежки, поруч із яром, — заговорив він швидко, намагаючись не збитися. — Знайшов немовля. Воно живе, але дуже слабке. Потрібна допомога. Терміново.

Його попросили назвати орієнтири. Остап Маркович пояснював як міг, увесь час поглядаючи на згорток. Зв’язок кілька разів обривався, але головне вдалося передати. Йому наказали залишатися на місці й чекати.

Очікування виявилося важчим за підйом. Старий сів біля дерева, щільніше вкрив дитину й притис до себе. Серко ліг поруч, поклавши голову майже впритул до згортка. Довкола знову стояв ліс, але тепер кожен шерех здавався випробуванням. Остап Маркович дивився то на екран телефона, то на стежку, то на бліде личко під краєм куртки.

— Потерпи, малий, — шепотів він. — Зараз приїдуть. Тільки тримайся.

Хвилини тяглися болісно повільно. Старий тихо говорив дитині безладні лагідні слова — не стільки для неї, скільки для себе, щоб не дати страхові розростися. Серко не рухався, продовжуючи зігрівати немовля своїм тілом. І Остап Маркович знову подумав, що без пса він міг би пройти повз, не почути, не встигнути. Від цієї думки стало так моторошно, що він одразу відігнав її…