Звичайна прогулянка лісом привела старого до згортка, що приховував тривожну таємницю

Серко підійшов ближче, обережно понюхав край згортка, потім ліг поруч і притулився теплим боком до закутаного немовляти. Він зробив це так дбайливо, ніби розумів, яке крихке життя треба вберегти від холоду. Остап Маркович подивився на пса з вдячністю.

— Розумнику, Серку, — прошепотів він. — Тримай тепло. Не відходь.

Кілька митей старий збирався з силами. Треба було вибратися нагору, дістатися пагорба, де інколи з’являвся зв’язок, і викликати допомогу. До дороги було далеко, але думати про це він собі не дозволив. Він думав лише про наступний крок.

Піднявши дитину до грудей, Остап Маркович почав вибиратися з яру. Підйом виявився важчим за спуск. Земля з’їжджала вниз, коріння вислизало з долонь, дихання швидко стало хрипким. Щоразу, коли чобіт зривався, він міцніше притискав згорток, боячись не за себе, а за слабке дихання під курткою. Серко рухався поруч: то забігав уперед, то повертався, ніби шукав надійніше місце.

— Бачу, бачу, — важко дихаючи, відповідав старий на його наполегливі погляди. — Ще трохи.

Коли вони вибралися нагору, Остап Маркович на мить сперся плечем об дерево. Ноги тремтіли, перед очима попливли темні плями, та він одразу змусив себе йти далі. У лісі кожна хвилина могла вирішити все. Неподалік від старої стежки був невеликий пагорб, де інколи ловив телефон…