Звичайна зустріч в автобусі відкрила батькові те, що донька довго намагалася приховати

Того ж ранку Оксана їхала по машину. Поруч у таксі сиділи Дмитро Аркадійович і Павло Романович. Вони майже не розмовляли, лише зрідка обмінювалися короткими поглядами, а Оксана сиділа біля вікна, стежачи за сірими будинками, і намагалася звикнути до дивного спокою всередині.

Ще недавно сама думка про зустріч із Ларисою змусила б її тремтіти. Вона б заздалегідь вигадувала виправдання, боялася крику Романа, думала, що винна в тому, що руйнує «сім’ю». Тепер страх відступив. На його місці лишилося ясне, холодне бажання забрати те, що належить їй і її синові.

Будинок Лариси стояв у старому кварталі біля колишніх майстерень. Під’їзд пах мокрими ганчірками й учорашньою їжею. На третьому поверсі Дмитро Аркадійович натиснув кнопку дзвінка. За дверима почулися кроки, потім клацнув замок.

Лариса відчинила в домашньому халаті, з рушником на голові. Побачивши Оксану і двох чоловіків за її спиною, вона зблідла й спробувала грюкнути дверима, але Павло Романович спокійно притримав двері долонею, не даючи розмові обірватися.

— Ларисо Ігорівно Литвин? — Дмитро Аркадійович показав посвідчення. — Автомобіль Nissan X-Trail зареєстрований на Оксану Степанівну Кравець. Ми супроводжуємо власницю. Якщо ключі й документи не буде передано добровільно, вона подасть заяву про незаконне утримання машини.

— Я не знала, — швидко заговорила Лариса, відступаючи в передпокій. — Роман казав, що машина його, що він розлучається, що дружина давно…

— Тепер знаєте, — сказала Оксана. Її голос прозвучав рівно, і це здивувало її саму. — Ви користувалися машиною жінки, у якої чоловік забирав зарплату й залишав дитині копійки. Поверніть ключі.

Лариса принесла зв’язку й теку з документами. Руки в неї тремтіли так сильно, що ключі впали на підлогу. Оксана нахилилася, підняла їх, перевірила папери й вийшла, не озираючись. Лише в ліфті вона дозволила собі глибоко вдихнути.

Того ж дня Надію Павлівну відпустили до подальшого розгляду, взявши з неї письмове зобов’язання з’являтися за викликом. Із будівлі вона вийшла зігнута, у зім’ятому одязі, з сірим обличчям, ніби за дві ночі з неї витягли весь звичний гонор. Від неї тхнуло сирістю, чужим потом і страхом.

Вона дійшла до зупинки, опустилася на лавку й спробувала віддихатися. Серце билося нерівно, у грудях тиснуло, перед очима плавали чорні плями. Вона схопилася за пальто, хотіла підвестися, але ноги не втримали. Надія Павлівна впала на асфальт, ударившись скронею об край лавки. Біль був короткий, яскравий, а потім усе навколо попливло, ніби звуки й обличчя опинилися під водою.

Швидка приїхала швидко. Фельдшер Іван Григорович, утомлений чоловік із різкими складками біля рота, щойно глянув на пацієнтку, відразу зрозумів, що час іде на хвилини. Інфаркт був тяжкий, тиск провалювався, пульс ледь прощупувався. У машині їй поставили крапельницю, підключили апарат, і всю дорогу Іван Григорович мовчки стежив за монітором.

У реанімації чергував лікар Климчук, поруч працювали дві медсестри, Анна й Олеся. Вони діяли швидко: знімали показники, вводили ліки, міняли системи. Надія Павлівна лежала на каталці й чула голоси так глухо, ніби світ накрили щільною ватою.

Коли небезпека відступила, Анна вийшла до службового входу. Там вона зустріла знайому Аллу з найближчого відділення. Розмова була коротка, але її вистачило. Алла спитала, чи правда, що в них лежить та сама жінка, яка намагалася відібрати квартиру в доньки хворого пенсіонера й лякала його смертю.

Анна повернулася в реанімацію й тихо переказала почуте Олесі. Вони перезирнулися. Відтоді турбота стала холодною. Коли Надія Павлівна попросила води, їй кивнули й забули майже на годину. Крапельницю міняли грубо, голка ввійшла не з першого разу, і ніхто не вважав за потрібне перепросити.

Надвечір лікар Климчук подивився аналізи й кардіограму.

— Серце тепер доведеться берегти все життя, — сказав він сухо. — Інвалідність майже неминуча. Вижили — уже пощастило.

Надія Павлівна лежала під тьмяним світлом, не відриваючи очей від темної плями на стелі, і думала про камеру, про квартиру, яку так і не вдалося забрати, про сина, який мовчав, і про те, що страх тепер оселився вже в ній самій…