Звичайна зустріч в автобусі відкрила батькові те, що донька довго намагалася приховати

Надію Павлівну помістили до ізолятора. Камера виявилася тісною, з двоярусними нарами, облущеними стінами й різким запахом сирості. Лампочка під стелею горіла тьмяно, від металевих дверей тягло холодом, і кожен рух чужих людей поруч змушував її здригатися. Крім неї, там були три жінки: дві молоді, затримані за крадіжку, і одна старша, Уляна, до якої інші дослухалися.

— Це ти, чи що, квартиру в хворого старого видушувала? — спитала одна з молодих, розглядаючи Надію Павлівну без жодного сорому. — Смілива яка.

Ніч тяглася безкінечно. Її штовхали плечем, обзивали, не давали нормально лягти, голосно сміялися, коли вона просила залишити її в спокої. Вранці Уляна принесла миску з рештками рідкого супу й вилила їй на голову.

— Це тобі за старих, — сказала вона з ненавистю. — У мене мати сердечницею була. А ти чуже житло віджимаєш і смертю лякаєш.

Надія Павлівна сиділа на нарах, мокра, принижена, злипле волосся пасмами падало на обличчя. Вона плакала вперше не від злості й не від образи на несправедливий, як їй здавалося, світ, а від справжнього тваринного страху. І розуміла: колишня влада, якою вона звикла тиснути на Оксану, тут нічого не варта.

Роман за три дні обійшов кілька підприємств. Усюди його зустрічали однаково ввічливо: просили заповнити анкету, забирали копії документів, обіцяли повідомити після перевірки. Наступного дня щоразу приходила одна й та сама відповідь — вакансія більше не актуальна, рішення ухвалено на користь іншого кандидата, з ним зв’яжуться пізніше. Ніхто не грубив. Ніхто не пояснював. Це було гірше за відкриту відмову.

На четвертий день він сидів у барі на околиці, пив дешеве пиво й дивився на липку поверхню столу. Грошей лишалося мало, остання зарплата танула, телефон мовчав. Лариса не відповідала вже кілька днів.

За сусіднім столиком опинився Юрій, колишній однокласник, нині майстер на іншому заводі. Він був п’яний, очі в нього блищали, але говорив він пошепки, ніби боявся стін.

— Ромо, ти кого зачепив? — спитав він, підсідаючи ближче. — По тобі сигнал пішов. У нас кадровики вчора прямо сказали: прийде Кравець — не брати. Навіть на тимчасову роботу не оформляти.

— Звідки сигнал?

Юрій озирнувся.

— Згори. Від людей Руденка. Тебе тепер поблизу ні на одне нормальне місце не оформлять. Значить, ти не ту людину образив.

Роман вийшов із бару під сіре низьке небо. Вітер різав обличчя, у кишені лежав телефон без пропущених дзвінків і повідомлень. Він набрав Ларису ще раз, почув довгі гудки й скинув. Тепер він лишився сам проти порожнечі, яку сам же й вибудував навколо себе…