Звичайна зустріч в автобусі відкрила батькові те, що донька довго намагалася приховати

За кілька днів Роман стояв біля під’їзду Степана Ілліча. Дощ лив без упину, куртка промокла наскрізь, черевики хлюпали при кожному кроці. Він курив одну сигарету за одною, набирався рішучості піднятися і щоразу відходив від дверей, відчуваючи, як усередині все стискається.

Нарешті він увійшов у під’їзд, піднявся на п’ятий поверх і зупинився перед знайомими дверима. Із квартири долинав тихий звук телевізора. Роман витер обличчя рукавом, провів долонею по мокрому волоссю й натиснув дзвінок.

Двері відчинив Степан Ілліч. На ньому були домашні штани й стара сорочка, у руці — складена газета. Побачивши зятя, він не здивувався. Тільки погляд став крижаним.

Роман опустився навколішки просто на сходовому майданчику. Ще тиждень тому він вважав би таке приниження неможливим, але тепер гордість виявилася марною річчю, від якої не ставало ні тепліше, ні легше. Слова посипалися самі, змішуючись із вологим диханням і сльозами, які він уже не намагався приховати.

— Степане Іллічу, я все зрозумів. Я винен. Зупиніть це, прошу. Я пропаду. Мати в лікарні після інфаркту. Роботи немає, мене ніде не беруть. Я не витримаю.

Степан Ілліч дивився на нього згори вниз і мовчав. Ці пів хвилини розтягнулися для Романа до нестерпності. Він чув краплі дощу на вікні сходової клітки, власне серцебиття і далекий гул ліфта.

— Ти бив мою доньку, — сказав нарешті Степан Ілліч. — Три роки забирав її гроші. Твоя мати прийшла до неї з паперами й погрожувала моєю смертю. І ти справді вирішив, що досить упасти навколішки?

— Я не хотів…

— Іди, — перебив його Степан Ілліч. — Поки я не передумав і не зробив так, що ти взагалі перестанеш виходити з дому. Можливості в мене для цього є.

Роман підвівся, чіпляючись рукою за стіну. Він спустився вниз, вийшов під дощ і пішов, не розбираючи дороги. Вода стікала по обличчю, але він уже не відчував холоду. Йому здавалося, що колишнє життя лишилося десь за тонкими дверима на п’ятому поверсі, а назад туди його більше ніхто не впустить.

За три дні Оксана прийшла до однієї з юридичних консультацій. Кабінет адвокатки був маленький, з вузьким вікном, запахом кави й стосами тек на стелажах. Дарія Андріївна Романенко, жінка років сорока п’яти з уважними сірими очима, вислухала її мовчки, час від часу роблячи нотатки.

— Ваш батько вже говорив зі мною, — сказала вона, коли Оксана закінчила. — Подаємо на розлучення й аліменти одночасно. Окремо заявимо компенсацію моральної шкоди: систематичне привласнення заробітку, тиск, рукоприкладство, погрози з боку родичів чоловіка.

Оксана сиділа навпроти й слухала, як чужий спокійний голос перетворює її страх на пункти майбутнього позову. Те, що в домі Романа називалося «терпи», «сама винна», «не винось сміття з хати», тут мало зовсім інші назви. І з кожним словом адвокатки в ній ніби випростувалася якась давно зігнута частина.

— Компенсацію заявлятимемо велику, — Дарія Андріївна записала суму на аркуші й підкреслила. — Аліменти — встановлена частка доходу на дитину. Запросимо банківські відомості: якщо гроші знімалися одразу після надходження вашої зарплати, це посилить позицію. Свідчення сусідів теж стануть у пригоді.

За тиждень документи пішли до суду. Романові повістка прийшла за адресою квартири, де він уже майже не з’являвся. Він прочитав її в орендованій кімнаті гуртожитку на околиці, сидячи на продавленому дивані, і зрозумів, що це не чергова неприємність. Це був фінал тієї влади, яку він вважав своєю…