Звичайне прохання тітки Галі перед сном стало початком історії, яку я досі не можу забути

Те, що сталося потім, я не стану описувати грубо. У пам’яті це лишилося не набором дій, а станом. Її спокій і моє тремтіння. Її тихі слова і моє збите дихання. Незграбність, яка спершу здавалася нездоланною, а потім раптом стала частиною ніжності. Я боявся зробити щось не так, боявся розчарувати її, боявся власної сміливості. Вона не квапила, не сміялася, не дозволяла мені остаточно провалитися в сором. І від цього поруч із нею ставало не лише страшно, а й дивовижно спокійно.

Гроза підійшла ближче. Вітер ляскав фіранкою, перші краплі вдарили по підвіконню, потім по даху. Світ за вікнами розпливався в сірій воді, а я лежав на її ліжку, приголомшений тим, що сталося. Втома була приємною, майже дитячою, як після довгого бігу, коли все тіло гуде, а душа чомусь світла. Я дивився в стелю і ніяк не міг повірити, що ще вранці був тією самою людиною, яка пила чай на нашій кухні й слухала, як мати говорить про ринок.

Оксана сиділа біля вікна й приводила себе до ладу. Вона повернулася до мене спиною, розправила волосся, зібрала його руками і почала заплітати косу. У темних пасмах блищали дві сріблясті нитки. Тоді вони здалися мені не ознакою віку, а чимось красивим і важливим, як відмітина прожитого життя. Її руки рухалися впевнено, звично. Вона знову ставала господинею дому, жінкою, якій треба зачинити вікно, прибрати банку, перевірити білизну, встигнути до дощу те, чого не встигла до нього.

Для мене все було дивом. Для неї — не знаю. Може, теж дивом, тільки вона вміла ховати це краще.

— Тобі час, — сказала вона, не обертаючись. — Мати схаменеться.

Ці слова прозвучали буденно й повернули мене на землю. Я сів, потім підвівся, почав незграбно вдягатися. Раптом стало соромно за власну щасливу розгубленість. Хотілося сказати щось важливе, красиве, доросле, але в голову не спадало нічого, крім дурниць.

Біля дверей Оксана простягнула мені вимиту банку. Тепер у ній була малина. Я не помітив, коли вона встигла її насипати. Я взяв банку обома руками, ніби це був не гостинець, а знак, підтвердження того, що все сталося насправді.

— Дякую, тітко Оксано, — вихопилося в мене машинально.

Вона скривилася, але не сердито. Радше збентежено.

— Не називай мене так, — сказала вона. — Одразу здається, ніби я стара-престара.

Я розгубився ще дужче.

— Пробачте… Оксано…