Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Ольга розчинила двері ширше. За її плечем стояв Віктор, її чоловік, у сірій футболці, з телефоном у руці. Він знімав.

— Повтори, Сашо, — сказав Віктор. — Для пам’яті. Ти не знаєш, куди поділися мамині гроші?

Олександр повільно повернув до нього обличчя.

— Які гроші?

— Ті, що були на лікування. Ті, що сусіди збирали. Ті, що тітка Наташа передавала. Ті, що мама ховала в шкатулці. Смішно, так? — Ольга схлипнула, але очі в неї лишалися сухі. — А ще розписка знайшлася. На твоє прізвище. Що ти позичив у мами чотириста тисяч і зобов’язуєшся повернути після продажу гаража.

У Олександра пересохло в роті. Він глянув на рамку під ногами, потім знову на сестру.

— Я нічого не позичав.

— Авжеж. Ти ж у нас святий. Тільки мама останні місяці все твердила: “Саша приходив, Саша сидів, Саша знову просив”. Я думала, вона від ліків плутає. А вона, виходить, правду казала.

З квартири долинув короткий собачий гавкіт — хрипкий, старечий. Руда дворняга на ім’я Лада протиснулася між ногами Ольги й спробувала вийти на майданчик. Олександр машинально нахилився, але Віктор різко виставив ногу.

— Назад…