Звичайний жест доброти до собаки несподівано перетворився на мить, яку ніхто не зміг забути

Собака завмерла. Вуха в неї здригнулися. Морда посивіла, очі стали каламутніші, та вона впізнала його одразу. Вильнула хвостом — боязко, винувато, ніби й вона була частиною цього сорому.

— Ладу я заберу, — сказав Олександр.

Ольга всміхнулася криво.

— Нічого ти не забереш. Це мамина собака. А квартира тепер моя.

— Квартира навпіл.

— Була б навпіл, якби ти не крав у вмираючої матері.

Він зробив крок уперед, але Віктор підняв телефон вище.

— Тільки спробуй. Скажемо, що ломився. Сусіди підтвердять. Вони вже все чули.

І справді, двері навпроти були прочинені на ланцюжок. У щілині блиснуло чиєсь око. Нижче поверхом хтось зупинився й не піднімався, дихав тихо, чекав, чим скінчиться.

Олександр відчув, як усередині піднімається сором — липкий, гарячий, не його. Сором не за те, що він зробив, а за те, як на нього дивляться. Наче можна одним чужим словом вивернути людину навиворіт і показати всім бруд, якого там немає.

— Олю, — сказав він уже майже пошепки. — Мама просила не сваритися.

На обличчі сестри щось сіпнулося. На одну секунду вона стала схожа на дівчинку, яка колись ховалася за його спиною від сусідського п’яниці. Потім знову затверділа.

— Мама багато про що просила. Наприклад, щоб ти не ганьбив сім’ю.

Двері грюкнули…