Звичайний знімок бійця на прохідній обернувся справжнім шоком. Коли волонтерка почала розглядати фото в себе вдома

Спершу вона вирішила, що помилилася. Але опік Ігор дістав п’ять років тому, ще коли вони жили разом: смажив м’ясо на дачі в її матері й, сміючись, схопився не за той бік шампура. Олена почула його голос: «Ти без мене пропадеш, Лен».

Телефон завібрував. Дзвонила Тамара Іванівна. — Оленко, мені якась жінка сказала, що ти на роботі вкрала гроші. Що мені готуватися платити. Це правда?

— Ні, мамо. Я нічого не брала. Зараз заберу Пашу й приїду.

Біля школи Ігор уже розмовляв із класною керівницею Мариною Олегівною. Паша стояв поруч, червоний від холоду й сорому.

— А ось і мама, — голосно сказав Ігор. — Ми обговорюємо, що хлопчикові потрібна стабільна обстановка.

Паша смикнув Олену за рукав: — Мамо, ти справді вкрала?

Краще б Ігор ударив її. Удар залишив би синець. А тут усередині щось обірвалося.

— Ні. Подивися на мене. Я не вкрала ані копійки.

Ігор нахилився ближче: — Я можу тимчасово забрати Пашу до себе. Поки ти розбираєшся з боргами.

— Ти вчора був за кермом фургона фонду, — сказала Олена.

Усмішка зникла з його обличчя. — Що за маячня?

— У мене є фотографія.

Він швидко озирнувся на вчительку: — Видали цю нісенітницю. І не втягуй дитину у свої фантазії.

— Паша йде зі мною. А ти більше не підходь до школи без моєї згоди.

Удома Тамара Іванівна дивилася на знімок і прошепотіла: — Це Ігор. Точно він.

Олена зберегла фото в хмарі й надіслала Насті: «Подивися на дзеркало. Це наш водій?» Настя прочитала, але не відповіла. За хвилину зникла її аватарка, а біля повідомлення лишилася одна холодна галочка…