19 років, наша дівчина стала ДРУЖИНОЮ ШЕЙХА… Але після першої ночі потрапила до ЛІКАРНІ

— Ти не хочеш мене? — запитала я, не вірячи почутому.

— Річ не в тобі, — він відвернувся. — Усе набагато складніше.

Я не витримала й схопила його за руку.

— Поясни. Я твоя дружина. Я маю право знати.

Рашид різко вивільнив долоню, підійшов до столу й налив собі вина. Зробив великий ковток і лише після цього промовив:

— Кожна моя дружина… — він замовк, так сильно стиснувши келих, що той ледь не тріснув. — Кожна помирала в першу ніч.

Я заціпеніла. Серце ніби провалилося кудись униз.

— Що ти сказав? — прошепотіла я.

— Така моя доля, — глухо відповів він. — Я проклятий.

Кімната поринула в тишу. Я не знала, що робити: сміятися, плакати чи кричати. Його слова звучали як безумство, але обличчя було надто серйозним, надто змученим.

Я згадала погляди слуг за вечерею — перелякані, насторожені. Їхній шепіт, коли я проходила повз. І раптом зрозуміла: вони знали. Усі знали. Усі, крім мене.

Тієї ночі Рашид так і не наблизився до мене. Він просидів до світанку, не випускаючи меча з піхов, наче охороняв мене не від зовнішніх ворогів, а від самого себе. А я лежала на величезному ліжку й намагалася зрозуміти, в яку казку потрапила: прекрасну чи страшну.

Ранок після весілля мав би бути радісним. За традицією наречену зустрічають усмішками, підносять солодощі, дарують прикраси, бажають довгого кохання й щастя. Але коли я вийшла з покоїв, мене зустріли погляди, від яких по спині пробіг холод.

Слуги схиляли голови надто низько. Жінки прикривали обличчя хустками й відводили очі. А ті, хто все ж дивився на мене, робили це з таким співчуттям, ніби я вже опинилася на краю біди.

— Доброго ранку, пані, — пробурмотіла молода служниця й тут же відступила, ніби боялася випадково торкнутися мене.

Я відчула себе не дружиною правителя, а вдовою при живому чоловікові. Рашида я не бачила весь день. Він зник, залишивши мене саму серед розкішних, але порожніх кімнат…