85-річна жінка цілий рік дбала про кошеня, не підозрюючи, яким воно виросте.

Воно ніколи не нявкало. Замість звичного котячого муркотіння воно видавало низький вібруючий рокіт, схожий на гул далекого мотора. Коли сердилося або чогось вимагало, шипіло, мов змія, і притискало вуха до голови.

А гралося воно люто. Ганчір’яні миші, яких баба Ганна шила йому зі старих панчіх, жили не довше п’яти хвилин, розлітаючись на клапті під ударами важких, потужних лап.

Раз на тиждень, якщо погода дозволяла, до Ганни Степанівни пробиралася Ольга, соціальна працівниця із сусіднього селища. Молода, метка жінка привозила продукти, ліки й свіжі новини.

Під час свого першого візиту після появи Мурзика вона застала його сплячим на печі.

— Ой, Степанівно, якого чорнявця ви прихистили! Гарний! — сплеснула вона руками.

За два тижні Ольга приїхала знову. Мурзик сидів на підвіконні й дивився на неї, не кліпаючи.

Ольга завмерла на порозі.

— Нічого собі. Він у вас так вимахав. Прямо як цуцик, — невпевнено мовила вона.

— Богатир росте.

— На парному молоці?

— На ньому, ріднесенька, — гордо відповідала баба Ганна, не помічаючи напруження гості.

Ще за місяць візит Ольги став коротшим. Кіт на той час був завбільшки з невеликого собаку. Він зустрів її біля дверей, беззвучно відкривши пащу й продемонструвавши вже цілком сформовані гострі ікла. Шерсть на його загривку злегка підвелася.

Ольга поспішно залишила сумки біля порога.

— Ганно Степанівно, а ви певні, що це кіт? Він… якийсь дикий, — прошепотіла вона.

— Дурниць не кажи, Олю. Це Мурзик мій. Ласкавий, розумник, просто чужих не любить, — відмахнулася стара.

Ольга не стала сперечатися, але, йдучи, ще довго озиралася на темний силует у вікні.

Зима перевалила за середину. Мурзик уже не вміщався на колінах у господині. Він спав на підлозі, на старій овечій підстилці, розтягнувшись на всю свою вражаючу довжину.

Його хода стала безшумною, скрадливою, рухи — різкими й точними. Він міг годинами нерухомо сидіти біля вікна, спостерігаючи за синицями в годівничці. Його бурштинові очі стежили за кожним птахом, а кінчик короткого хвоста тремтів від стримуваного збудження.

Одного ранку баба Ганна знайшла на ґанку мишу, ідеально придушену, без жодної краплі крові.

— Ах ти ж, здобувач мій! — похвалила вона, хоч для годиться й насварила.

За тиждень на тому самому місці лежав заєць-біляк зі скрученою шиєю. Стара ахнула. Такий трофей і не кожен мисливець принесе…