Артем мріяв блиснути перед колишньою на зустрічі випускників

Він відключився, а Марина аж заверещала від радості. Тепер точно все гаразд, і Артем уже нікуди не подінеться. А може, й справді зустрічатися з ним? Він хлопець хороший, небагатий, щоправда, і нудний. Але ж це дурниці. Головне, що він відданий і за першої ж проблеми відразу намагається допомогти. Напевно, саме такий чоловік їй потрібен.

Артем, як і обіцяв, приїхав наступного дня після обіду. Марина чекала на нього вже при повному параді, привела себе до ладу, вдягла свою найкрасивішу сукню й приготувалася зустрічати гостя. Вона була впевнена, що, щойно Артем її побачить, то не зможе їй ні в чому відмовити. Її план удався. Щойно він приїхав і подивився на неї, вона з його очей зрозуміла, що він розтанув і тепер зробить усе, про що б вона не попросила.

— У тебе вчора був такий голос телефоном. Щось серйозне?

— Так, Артеме, серйозне. Пробач, що потурбувала. Тільки мені ж немає до кого звернутися, а ти мені зовсім не телефонував, та й узагалі навіть не приходив.

— То ти сама сказала, що не хочеш мене бачити й що тепер зустрічатимешся з Романом. Наскільки я зрозумів, у вас не склалося, бо кажуть, що він одружуватися збирається.

— Боже, живемо в місті, а я почуваюся ніби в якомусь селі. Усі про всіх усе знають.

— Ну, все правильно. Я нещодавно бачився з однокласниками, вони мені й розповіли.

— Власне, правильно розповіли. Я тоді його покинула. От він і кинувся шукати собі когось, щоб не так прикро було. Гаразд, я не для цього тебе покликала. Допоможи мені. Розумієш, я нікуди не вступила, сильно захворіла, і було не до навчання. Ось зараз одужала й зрозуміла, що все проґавила. Що робити, Артеме? Я не хочу чекати цілий рік, щоб вступати знову. Усі вже рік провчаться, а я лише першокурсницею буду.

— То в цьому немає нічого страшного. Навіть якщо й будеш першокурсницею, то що з того?

— Ні, Артеме, мені такий варіант не підходить. Ось я й звернулася до тебе по допомогу. Допоможи, прошу тебе.

— Та немає проблем. Зателефонуй до деканату інституту, куди збиралася вступати. Дізнайся в них усе, покажи довідку про хворобу. Я думаю, вони щось вигадають. Або порадять, куди звернутися. А так ти можеш вступити на заочне. Теж непогано.

— Річ у тім, що довідки в мене немає. До лікарні я не зверталася, лікувалася вдома. Може, ти зможеш допомогти? Я знаю, що твоя мама працює в лікарні. Може, вона зможе дістати мені довідку.

— Добре, я поговорю з нею, але спочатку ти зателефонуй і все дізнайся.

— Може, ти це зробиш?

— Марино, ну ти мене дивуєш. Це ти маєш зателефонувати й усе дізнатися. А далі діятимемо залежно від обставин.

— Гаразд.

Вони дізналися телефон інституту, куди збиралася вступати Марина. Там довго не брали слухавки, але потім усе-таки відповіли. Марина все дізналася. Щоправда, Артем підказував їй, які треба ставити запитання, бо вона зовсім розгубилася. Але нарешті все було з’ясовано. В інституті погодилися, якщо вона надасть довідку, прийняти в неї документи й дозволити скласти іспити, пояснивши це тим, що в них недобір студентів, тож Марина ще може все встигнути.

Вона була просто щаслива й укотре переконалася, що правильно зробила, звернувшись до Артема. Також вона попросила позайматися з нею, підготуватися до іспитів. Артем погодився. Потім почав збиратися додому, сказавши, що прийшов ненадовго й у нього ще є справи. Уже біля дверей він повернувся й сказав:

— А ти, мабуть, теж зустрічалася з однокласниками.

— З чого ти взяв? Я ж казала, що весь цей час хворіла, нікуди не виходила. З чого ти взяв? — знову запитала вона.

— З того, що ти не поцікавилася, вступив я чи ні. Виходить, відповідь тобі відома.

Він повернувся й вийшов. Марина прикусила губу. Звісно, як вона могла не запитати його про навчання? Ну, навіть якщо не запитала, навіщо збрехала, що не зустрічалася з однокласниками? На всі ці запитання вона й сама не могла собі відповісти. А потім, вирішивши, що це не настільки важливо, пішла до кімнати й увімкнула телевізор. На душі було спокійно від того, що вона знала: Артем тепер допоможе їй зі вступом…