Бабуся одразу сказала Олі, що наречений їй не пара, але справжню причину дівчина зрозуміла лише на дачі у свекрів

Кілька секунд Андрій мовчав. Потім його обличчя змінилося. М’якість зникла не відразу, а поступово, як світло сходить із поля, коли сонце затуляє хмара. Залишилося щось справжніше, і тому неприємне.

— Ти серйозно?

— Так.

— Через дівчинку з яблуком?

— Не через дівчинку. Через те, як ти на неї дивився.

— І як же?

— Як на задачу, яку треба розв’язати.

Він знову взяв себе в руки. Голос став колишнім — заспокійливим, рівним, тим самим, яким він умів гасити чужі емоції.

— Ти зараз на взводі. Перший раз у нас, усе незвичне, батько тисне, мама метушиться. Давай повернемося, вип’ємо чаю, ти охолонеш, і ми нормально поговоримо.

— Я не на взводі.

— Це не схоже на спокій.

— Я спокійна, Андрію. Я не кричу. Не влаштовую сцен. Я кажу тобі рішення. Я викличу машину.

Він дивився на неї пильно. Дарина бачила, як усередині нього бореться звичка керувати ситуацією з розумінням, що ситуація вислизає з рук.

— Ти розумієш, що робиш? — спитав він нарешті. — Ти йдеш від мене через чужу дитину, яка полізла на нашу ділянку?

— Я йду, бо побачила тебе.

— Ти бачила мене п’ять місяців.

— Ні. Я бачила те, що ти показував. Це різні речі.

Вона помовчала й додала тихіше:

— До речі, мені вже казали щось подібне.

У його погляді майнуло розуміння.

— Бабуся.

— Так.

— І ти віриш жінці, яка бачила мене один вечір, більше, ніж людині, з якою зустрічалася п’ять місяців?

— Я вірю тому, що сама побачила сьогодні. Бабуся просто назвала це раніше.

Відповіді не було. Дарина дістала телефон, відкрила застосунок і замовила машину. Найближча була за дванадцять хвилин.

— Я почекаю біля воріт, — сказала вона.

— Дарино.

Вона вже йшла доріжкою повз яблуні з табличками, повз ідеальний газон, повз теплицю й грядки, де все було підготовлено до зими. Не озиралася.

— Дарино! — у голосі Андрія вперше прозвучало відкрите роздратування. — Ти робиш дурницю. Кращого ти не знайдеш.

Вона зупинилася не тому, що слова вразили. Просто захотіла закінчити ясно.

— Можливо, — сказала вона, обернувшись. — Але гіршого точно не знайду.

І пішла далі. На терасі біля скляних дверей стояла Оксана Петрівна й дивилася з тією самою холодною усмішкою. Степан Григорович розмірено повертався до будинку з садовими рукавичками в руці. Життя ділянки тривало: гостя пішла — порядок залишився…